Мирослав Лаюк - Світ не створений

Через мить на краєчку даху вони побачили першого вовка. Він не оскалювався, не лякав, він просто був і чекав інших. Велика родина — машина для вбивства — володіла цими просторами, всіма хатами й скотобійнями, заводами, магазинами, дитсадками, лікарнями, каруселями, всіма порозкиданими ляльками й іграшковими вантажівками, всіма лікарняними картками, планами евакуації, забутими фотографіями й рукописами недописаних романів про тріумф культури, шкарпеточками, які ховала Інна в кишені. Давно, коли пагорби забудовували, поля орали, болота осушували, вовкам сказали: ви не маєте права бути тут, доки тут є людина. Але Homo sapiens пішли. І тепер уже людина не мала права тут бути. Настав час вовків.

Ежен потягнув Інну в забруднене радіацією приміщення. У цілковитій темряві Інна забилася у куток, де її притримували стіни. Дозиметр, як ображене хуліганами цуценя, нещадно пищав.

— Краще не тулися до стін. Якщо за кілька хвилин нас звідси не визволять — тобі й мені капець, — сказав Ежен.

Інна обпікала щоки під очима. Хоч у темряві цього не було видно, вона запхала руку в кишеню і щось вийняла. Ежен прокручував на руках перстень. Навколо їхнього сховища бігали вовки — просто намотували кола, ніби здійснювали древній ритуал.

Ежен та Інна не мали слів, тільки сполучники. Голова нічого не породжувала, крім клею: і, та, й, а, але, зате, проте, однак, перш ніж, коли, з того часу як, поки, мов, немов, наче, неначе, немовби, начебто, не тільки… а й, оскільки, завдяки тому що…

…Ці маленькі шкарпеточки, які носили діти в Чорнобилі, Прип’яті, Франківську, Лисичанську, Києві. Вони навіть схожі на ті шкарпеточки, у яких ходили в Парижі, Відні та Вільнюсі. Їх носять маленькі діти, рвуть. Їх зношують, їх викидають, купляють нові. Хтось — зашиває. Ці маленькі шкарпеточки з не найдорожчої тканини, найтиповіші, як сотні інших. Але ці маленькі шкарпеточки — з цим маленьким серцем, яке є тільки одне — серед усіх галактик, серед найбільшого числа галактик, яке можна уявити.

Яка вульгарність — символ сердечка на позначення любові! Чи є щось вульгарніше за зображення сердечка?! Який жахливий несмак! Але цю вульгарність можна поставити понад найвишуканіший смак, найвище естетичне переживання.

Порятунок прийшов, як то буває в міфах, з неба. Над Інною й Еженом щось зашуміло, засвистіло, заревіло. Потім були вистріли й пронизливий лай. Був галас і шурхотіння, вертоліт, купа пострілів.

Назад вони поверталися на вертольоті. У мобілках з’явився слабенький зв’язок.

— Тату! Земля зверху неймовірно красива, — кричала вона в телефон.

Плавання за межі дозволених вод (1946)

Зошит 22. Пишу швидко й коротко. Не хочу довго розповідати про той час, у якому нема тебе. Але історію треба завершити.

Інколи мені здається, що ці мандри — просто випадковість: найтиповіша для людської істоти випадковість — опинитися в поганий час у поганому місці. Сидиш у домі — і раптова повінь забирає твоє житло, ідеш вулицею — і куля, спрямована на бандита, рикошетить у тебе… А я — попадаю у часові діри, бо випадковості теж, буває, чіпають одну й ту ж людину — біда не приходить одна. Або не так: той, хто втратив сьогодні усе, завтра втратить ще більше. Навіть якщо думає, що ще більше — не існує. І тому всі мої спроби вирватися з випадкового (чи навпаки — навмисного!) набору хронологічних пластів — марні.

Час кидає мною, як приреченим човном під час шторму. І той човен з людиною мало чим відрізняється від тріски з мурашкою, коли ти серед світового океану. Я — мізерний. Однак недавно зрозумів, що це не зовсім так, що моя воля може мати значення для Того, Що Керує Всім. Звісно, може, я просто збожеволів, що було б насправді непогано. Було би непогано, якби течії реальностей виявилися лише анімацією в моїй голові.

Після того, як мене забрала вода і я прокинувся в лікарні, кістки були розтрощені, м’язи розірвані, розум розсіяний. Не відчував нічого, крім болю. І це було так добре — не думати про втрачене, а просто боліти. До мене говорили французькою, казали, що знайшли мене на березі Сени — поламаного. Запитав, який це рік — і був 1945-й. Поряд лежали солдати з недавньої війни. І тут було дуже недобре. Лікарі питали, чи пам’ятаю, хто я. Попри те, що не міг досі відділити правду від сну, я пам’ятав, але казав, що ні. Обмотаний бинтами, знерухомлений, здатний до вживання лише рідкої їжі, я дурів на цьому ліжку. Дурів, бо не міг змиритися з реальністю, мені запропонованою. Навіть не так: не міг перевірити, чи реальність, яку мені пропонують, справжня. Засинав з мрією прокинутися не тут.

…Тебе нема на бульварі дю Тампль і на бульварі Бомарше. Тебе нема на площі Отель-де-Віль і на площі Бастилії. Тебе нема ні в одній квартирі, ні в одному парку, ні в одному ресторані, каплиці, соборі. Одного разу мені здалося, що тобою пахне у вуличці біля Сорбонни. Обійшов кілька кварталів — але тебе не було. Власне, чому ти мала бути тут? Купив книжку прекрасного поета Сен-Жон Перса (він тобі точно сподобається!) і відправив на адресу дачі доктора Скорського, твого безумного дядечка, який вважав, що руйнувати — не менша радість, ніж творити; його загризла рись. Відправив книжку, але не отримав відповіді. Тобою пахнуло в кафе «Les Deux Magots», де сидів філософ Жан-Поль Сартр, на котрого люди приходили подивитися.

Я знаю, що тебе може більше не бути: з 22-го року пройшло більш ніж два десятиліття — це безмежна кількість нагод для того, щоб не бути. Але для мене це зовсім нічого не означає, бо для мене ти — є. У мене не було документів, але треба було їхати на вокзал. Я не мав грошей, але зовсім цим не переймався — тепер, крім свідомості, мною керувало ще щось. Протестувати проти такого нерозумно, тому найкраще — підкоритися й намагатися знайти переваги. Тебе може більше не бути в 1945-му, у 1946-му році чи ще в якомусь, але є роки, в яких ти точно є, в яких хочу бути я. Я понюхав свою сорочку — і відчув тебе, точно відчув твою руку, яка поспіхом пробиралася під тканину, щоб торкнутися моєї впрілої спини.

Знаю, що мені відмовлено в часі й просторі як порядку, як графіку, за яким живуть всі наші знайомі й незнайомі, я не зможу рухатися так, щоб прямувати вперед і йти вперед, доки не знайду тебе. А це означає, що я є не окремим тілом, а лиш частина, я — намагнічені ошурки, що шукають брусок.

Мені треба було під’їхати до Північного вокзалу. Зупинив таксі. За кермом