Мирослав Лаюк - Світ не створений

— ряд із семи ляльок, що сидять, як живі дівчатка на лавочці в дитсадку.

— Глянь, що я знайшов.

— Що це? Маленькі черевички й шкарпеточки! Яке миле! Чиє це, для кого?

— Мабуть, для тебе.

— Для мене?

— Ну, бачиш — недошито.

— Мама в нас добре шила…

— Певне, готувала тобі одяг для народження.

— І не встигла забрати в Київ, у Лисичанськ…

— Дивися, тут на шкарпеточці вишите маленьке сердечко.

— Ага…

— Класно!

— Ага…

— …Ну чого ти плачеш? Не плач.

Ежен обійняв Інну, а потім провів дозиметром коло шкарпеточок — чисті. Перевірив черевик — і той страшно запікав. Інна відкинула його, взуття гепнуло об піаніно з лівого боку, де найнижчі ноти. Щось писнуло.

— Що то скавчить?

— Де?

— Не знаю. Щось скавчало.

— А, справді.

— Замри.

— Що?

— За фортепіано!

Піаніно було трохи відсунуте, а за ним — просмерджена дранка, колишня куртка, на якій — виводок.

— Ого — семеро песенят!

— Дивні вони — не схожі на собак.

— Тобто не схожі?

— Може, це вовки? Сірі такі, всі однакові.

— Та ну тебе, які вовки! Ми ж не в дикому лісі ходимо, а в хаті!

Ежен з Інною вийшли на вулицю, з обох боків якої щільно одна до одної стояло те, що колись називалося хатами. Інна тримала одного цуцика на руках, він чемно сидів. Ежен постійно робив заміри, адже буквально в метрі від чистого місця могла бути смерть. Широка сільська вулиця, перерізана каналами, хатки на островах, обривки асфальту. Інна поставила цуцика на землю — і він побіг у бік їхнього дому. Вдалині — поле, звичайне поле, за ним — ліс, звичайний ліс, за лісом — сонце, найзвичайніше у світі сонце.

Вони стояли на підвищенні, звідки було видно ще кілька хат на краю села — вже зовсім рознесених, з розтягнутими чорними колодами й проваленими дахами, згнилими балками, запущеними клумбами, де росли сині квіти.

— Що то там рухається? — питала Інна. — Там великий пес біля хати.

— Так, вівчарка!

— Може, зараз і люди з’являться.

— Сталкери?

— Або мародери.

— Стоп! Це вовк.

— Та ну!

— Я тобі кажу.

— То чому ми не втікаємо?

— Вовк-одинак нам не загрожує. Правда, це може бути та сама вовчиця, що лишила виводок біля піаніно.

— Та то не вовченята, а звичайні пси.

— Хто знає?

— Тоді нам краще в дім більше не заходити.

Ежен націлив рушницею у бік тварини й прижмурив око.

— Що ти робиш?

— Хочу застрелити.

— Не треба.

— Не заважай.

— Та ти не попадеш.

— Зате відлякаю.

І він стрелив у бік вовка, який їх нарешті помітив. Він зупинився, подивився у бік Інни й Ежена та побіг далі.

Інна глянула на сонце, потім знову на вовка. Раптом з лісу вибіг ще однин звір. За ним — інший. Вони з’являлися з осикових заростів, витікали звідти, як краплі отрути.

— Біжім, — крикнув Ежен. — Втікаймо звідси, вони нас бачать.

— Казала ж — не стріляй!

— Біжім!

Зовсім неподалік, на щастя, було велике приміщення. Воно виглядало ще зовсім не запустілим, а отже, могло мати двері, що зачиняються зсередини.

Вони швидко забігли в ту будівлю. Можливо, тут колись була скотобійня. Зі стелі звисали ланцюги з гаками — цей метал досі ніхто не забрав. Дозиметр не нагнітав. Вони забігли, але дверей не було, тільки завіси. Інна з Еженом вибігли на другий поверх. У першій же кімнаті з фанерними дверима, на яких писало «Службове приміщення», можна було забарикадуватися, однак дозиметр пропищав, що краще цього не робити.

З одного боку був дім, де народилася її мати. З іншого, у долині, — вовки досліджували закинуті приміщення й ніби не мали цікавості до цих двох. Але щось підказувало, що це не надовго.

— Там купа вовків. Там більш як десять звірів, я не можу точно порахувати, там ціла зграя, — передавала Інна дяді Колі по рації.

Вовки зазирали у вікна хати вдалині. Вони застрибували у порожні віконниці, вистрибували, вони робили це так легко, ніби танцювали.

— Дядя Коля сказав, аби ми забарикадувалися в найпершій кімнаті. Але тут широке вікно — вони застрибнуть.

— Вони ж не мавпи, щоб аж на інший поверх вилізти.

Вдалині один вовк вибіг на чорний порослий дрібними берізками дах сільської хати й подивився в бік Інни, яка визирнула з вибитого разом з рамою вікна. І стадо вовків побігло в бік скотобійні.

— Вони на нас нападуть!

— Та заспокойся. От побачиш — вони оббіжать нас і подадуться кудись далі.

— Біжімо вгору!

І Ежен з Інною вибігли з кімнати до сходів, вихід з яких закривався дерев’яними дверима. Вони привалили їх розламаною надвоє, але все одно важкезною бетонною балкою. На даху було невеличке технічне приміщення без вікон — два на два метри, завалене сміттям старим і новим — пластиковими пляшками від газованих напоїв, які вже давно зняли з виробництва, а також обгортками шоколадних батончиків, які недавно з’явилися, коробками від сигарет, пляшками від горілки… Однак металеві поржавілі двері цієї халабуди, на диво, не зрізані, ще й замикалися зсередини.

— Може, ми сюди забіжимо і закриємося?

— Не вийде. Щойно перевіряв — там дуже радіаційно.

А вовки — один, два, три, сім, дванадцять — бігли сюди. Один за одним, рівненько, як добра армія. Їх доганяли інші, які вилазили з вікон тої чорної хати. Так, вовки бігли у колишню скотобійню. Бо їм звідти пахло. Їх кликав запах крові, яка тут лилася задовго до народження найстарішого в зграї. Їх кликав запах крові живих.

Вовки забігли у залу з гаками. Їхній біг було чути, як стрімку воду, що потекла під підлогою. Тряслися мостики, дзеленчало розбите скло, тряслися ланцюги й гаки, на яких висіли привиди плоті забитих корів і коней. Рипіло. Метал терся об метал, скло об бетон, кістки об суглоби. Нарешті щось гупнуло в двері біля Інни й Ежена. Потім ще раз. Удари були міцні, але двері дужчі. Бетонна балка, яку вони ледве викотили, витримала.

З вікна під ними визирнула й подивилася вгору голова. Якби не ця ситуація, якби хтось її сфотографував і показав тільки її, велика паща здавалася б звичайною мордою спокійного звіра, який не має жодних кривавих намірів. Бо й справді — вовки не мали ніяких злих умислів, крім як пошуку їжі й відчуття близькості трапези.

Усе вирішувалося тепер, серед цього мовчання. Серед тиші, як тоді, 1986-го, — кілька митей після вибуху, проміжок між гуркотом неживих предметів і криком живих. Моторош проймала не лише людей, а й усе ними створене. Усе, для чого існує минуле й майбутнє. Бо саме минуле і майбутнє цей вибух знищував. Він не давав шансу ні щойно зведеному в місті енергетиків чортовому колесу, ні продавцю квитків, ні супердорогому обладнанню, ні його