Мирослав Лаюк - Світ не створений

по педалі зчеплення, не рушав. Нарешті коло шлагбаума з’явився мужик з чорними вусищами — дядя Коля, колишній сусід Віри. Його дружина Ніна вмерла так само — правда, значно раніше й від раку грудей. Коля загасив цигарку ногою, а потім сів до них у машину й покомандував, куди їхати.

— Ну що, товариші, їдемо на гробки?

— Знову гробки? За ці кілька місяців бачила стільки гробів, що скоро стану інструкторкою з надання ритуальних послуг.

— Ну, мусите ж ви до баби вашої поїхати! Мусите поїхати — так заведено.

— Та ми не проти. Просто розказую…

— Ось! — і він занурився у чорний пакет. — Я підготувався. Ваша баба була нормальна така жінка, ви не знали її, а вона була супер, во! — і показав пальцем лайк. — Я вважався першим сусідом вашої родини. Не раз вона мені сірники й сіль зичила, не раз Нінку заспокоювала, яка влаштовувала істерики на півсела, коли приходив трохи нажраний.

Дядя Коля витяг з пакета вінок зі штучної хвої та жовтих лілій — типовий, який не кладуть на плиту, а вішають на хрест.

— Забув, правда, дріт взяти, щоб прикріпити. Але, може, там на місці щось буде.

Вони проїхали будинки й подалися в поле, звідки було добре видно електростанцію. Кілька невеличких дерев зовсім не псували вигляду — монстр перевершував усіх.

Раптом Коля як крикне:

— От суки! Паршиві виблядки!

Ежен вдарив по гальмах.

— Що?

— Он! Гляньте, — і вдалині вони побачили голих дівчат, голого чоловіка та вдягненого у вельветові штани й жилетку мужика з камерою.

— Стань на дві хвилини.

Підстаркуватий порноактор стояв голенький і товстенький, качаючи режисеру права. Дві дівки шукали, чим прикритися, бо подув холодний вітерець.

Дядько вистрибнув із салону, не зачинивши дверцята, підбіг до тих людей і щось там на них кричав. Вперед на кілька кроків вийшов на розмову режисер. Дівчата теж підійшли до дядька, щоб розібратися, в чому річ. Голий чоловік, піднявши руки до небес, голосно обурювався порушенням акторських прав. А чоловік з камерою заспокоював розгніваного Колю. Той так голосно їх кляв, що мало би бути чутно навіть на дні водойм, де плавають соми-мутанти. Коля не затихав, поки йому не всунули в жменю кілька купюр.

— Порно вони тут знімають! — сказав Коля, сівши й гупнувши дверцятами.

— Та ну!

— Аякже. Треба нам влаштувати для туристів нову розвагу — просто на стіну четвертого енергоблока увечері проектувати фільми, які тут зняли.

— Реально порно знімають?!

— Ну ти не бачиш? Тут добра панорама — видно саркофаг.

— Нащо?

— Доведено наукою, що жінці страшно хочеться цього самого, коли її трохи опромінить.

— Концептуально!

— Ага. Головне, щоб не коло дороги, де начальство може везти ще більше начальство і виписати нам такої великої… що ні в якому порнофільмі ніяка порнозірка не покаже.

Вони запалили свічки на могилі баби, про яку не знали майже нічого. Була промова дяді Колі про швидку, як гірська річка, плинність життя. Інна зауважила, що й тут, як у Франківську, пластикові й дерев’яні Ісуси прибиті цвяхами й саморізами до хрестів. Нарешті вони поїхали далі.

Дорога була вже зовсім не супер — як розтрощена кістка. З розколин в асфальті росли спочатку кульбаба, деревій, конюшина, далі — топольки до колін, берізки, після — уже в людський зріст, потім — такі, що нормальну жердину можна виламати й перестрибувати з нею через паркан.

— Я в цих місцях востаннє був сто років тому!

— Не тягне сюди?

— Ну, це ще м’яко кажучи. Зараз самі побачите: хата, де малим пуцьвірінком хліб у воду вмочував і цукром посипав, — вмерла, як людина. От до могили родичі й друзі спочатку навідуються часто, а потім — нема навіть кому бур’яни прополоти навколо плит і вінок свіжий поставити.

— Невже вони так швидко руйнуються?

— Звичайно. А ще через бобрів позатоплювало багато обійсть.

— Боже, яка тут краса!

— Де краса?

— Ну гляньте у вікно — достигають грушки і яблуні які великі!

— Зараз буде ваш і мій дім.

Але вони зупинилися серед вулиці, бо потік прорвав асфальт — і тут тепер були міріади островів. До їхньої хатки вело повалене дерево, верба якась. Усе буяло всеможливою зеленню — повсюди.

— Гляньте — рибки, — казала Інна, показуючи у рівчак під поваленою вербою.

Але засмучений дядько мовчав, розглядаючи руїни. Потім хтось заговорив з рації. І Коля пішов у бік машини:

— Чорт! Мені треба їхати на КПП. Там якесь начальство. Сідайте в салон!

— Ми вас тут почекаємо — все роздивимося, нічого з нами не станеться.

— Ні-ні! Тут небезпечно!

— Та ми не малі діти.

Він взяв дозиметр і походив по периметру. Потім зайшов до хати, вийшов:

— Смішно: тут кращий радіаційний фон, як у Києві. Але все одно — ліпше нічого не чіпайте. Я приїду через годинку. От ще, — і він вручив дозиметр і рушницю. — Перевіряйте кожне місце, де зупиняєтеся, — радіація розлазиться плямами. Повторюю: кожне місце, де хочете стати!

— Якщо що — ми вам подзвонимо.

— Куди подзвоните? Тут нема зв’язку. От вам ще й рація.

— А рушниця нащо?

— Тут звірі можуть дикі ходити — хто його знає.

Усюди галасували птахи, всюди щось літало — різної форми й кольору. Це пекло було таке чудне, таке рухливе, таке живе. Що дивного у звичайних сороках-сойках-ластівках?

Усе було створене і творило нове. У воді плавали нападані жовті, зелені, червоні яблука, цьогорічна й торішня трава, зірвані вітром здичілі хризантеми. Поряд на бережках вибухали малинові жоржини, тоді як інші вже скинули пелюстки й розмокали в рівчаку.

— Так не буває!

Розчинені двері. Вони зайшли до хати з купою перевернутих меблів. Вікна цілі. Сюди не заходили кілька років. Ежен наближався з дозиметром до кожного предмета і перевіряв. Прилад тихенько пікав.

— Я наче вже тут бувала.

— Не придумуй!

— Не придумую. Я наче знаю тут кожну шпарку.

Вона розкрила банку з написом «Сіль».

— Не торкайся! Не пробуй!

— Божечки, це ж цукор! Він не зіпсувався! І мурашки не з’їли. На цій банці, мабуть, відбитки пальців моєї мами, всюди — її відбитки.

Дядя Коля дорогою розказував, що переважно все металеве з домів повитягували люди, які полюють за металом, — вони вирізають труби, батареї, розбирають побутову техніку. А тут — газова плита з прогорілими решітками, каструлі, чавунна гусятниця у духовці!

— Де ж голубці? Я вже чекала, що підніму кришку цієї гусятниці — а там голубці!

Далі — спальня: дерев’яне ліжко, порозтягувана по кімнаті тканина. В іншій кімнаті — піаніно.

— Справжнє піаніно! Це біля нього співала, певне, моя бабця Есмеральда!

…Яку вона звинуватила у тому, чого стара не робила.

До. Ре. Мі.

— Розстроєне…

Сі, ля, сі, соль. Сі, ля, сі, соль. Сі, ля, сі, соль.

На піаніно