Мирослава Білич - Діамантовий шрам, Мирослава Білич

Бажань своїх осилить не зумів,

Страждав од вчинків, од порожніх слів.

І навіть, може, ти мені пробачиш,

Та соромно за все, що я чинив.

Омар Хайям

Руслан. 2020 рік

- Русий, я тут із новинами, які тобі сподобаються!

До задимленого сигарами кабінету зайшов Микита. Останнім часом мені лише хороші звістки старалися приносити, щоб не нервувати зайвий раз і не повернути назад хворобу. Аналізи вже рік як у нормі, а хворим почуваюсь і досі, від надмірної опіки збоку суворих злочинців. Дратуюсь цьому, однак у глибині душі радість виникає, бо маю вірних друзів поруч. Із судна, що тоне, прийнято втікати, прихопивши цінний його шматок, та моя команда виявилась цілісною і вірною, незважаючи ні на що.

- Якщо раптом скасували кордони між державами, або ви зібрали найбільшу партію золота за всю історію – можеш продовжувати. У іншому випадку, брате, мені не цікаво.

- Ти надто мілко береш, Русий!

Його слова змусили повернутись до краєвида за вікном спиною. Брат стояв якийсь дивно замислений, наче вагався, як саме подати інформацію. Один його вигляд вже змушував у нетерпінні очікувати на звістку. Що ж такого масштабного сталось?

- Ну?

- Іванка переїжджає жити до свого будинку, бо розлучається з чоловіком.

Коли мені сповістили про повне одужання, я відчув невіру, бо так не може бути, це просто незбагненний подарунок долі. А зараз стало ще важче повірити, бо це вже точно занадто великий дар.

- Ти впевнений?

- Сама мені зателефонувала і приїхала до будинку на зустріч. Сказала, що попередить про переїзд завчасно. А ще за тобою вона побивається, брате, розплакалась і розчаровано промовила, що шкодує про минуле і хотіла б, щоб ти повернувся до живих. Може, її правда і настав час?

Відповідати на братове запитання не збирався, опустив погляд і відвернувся до вікна. Мені знову захотілось побути на самоті і все обдумати у спокої. Так, я вижив, повернувся з того світу, та не повернувся до життя. Більшість часу сиджу в ув’язненні кабінету і власних переживань.

- Ти можеш іти!

Двері зачинились, а в моїй голові розгорнулась ціла купа спогадів. Як тоді йти не хотіла з автомобіля, і дивилась очима, переповненими болем. Так не дивляться на ворога чи на чужу хвору людину, тільки на частину себе. Та я не дозволяв собі повірити у її почуття, бо це неправильно. Неправильним виявився і моє рішення привезти її на зустріч. Бо не стало легше, навпаки. До зустрічі я був упевнений, що Іванка щаслива, а тоді зрозумів протилежне.

Я не міг собі дозволити померти, не залишивши їй щось дійсно потрібне для щасливого майбутнього. Малював будинок, прикутий слабкістю до ліжка, і розумів, що все ще живий і роблю щось надважливе. Щодня мені приносили відео звіти з будівництва і вони допомагали краще за ліки. Я мусив добудувати, щоби все було з точністю так, як задумав. Сам вже не міг поїхати і подивитись, бо перетворився на все ще дихаючу частину ліжка. Коли будівництво завершилось, а завершилось воно дуже швидко, бо мої «терміни» підганяли, я зрозумів, що це кінець. Більше не лишилось сил боротись, наперед знаючи, що вже переможений. Тоді я заздрив тим людям, хто помирав раптово у нещасному випадку, у поспіху справ і життєвих надій. А не так, рахуючи хвилини до останнього подиху.

«- Швидко завозіть каталку, а я вколю йому заспокійливе, щоб не втрачав сили і легше переніс транспортування.»

Прокинувся я тоді від незрозумілого відчуття полегшення. Думав, що вже помер, та радісний вигляд Микити і купа лікарняних приладів одразу заперечили здогадки. Виявилось, що мені таки знайшли донора й успішно провели пересадку. Організм почав відновлюватись і оживати, аж до повного одужання через пів року. Коли вперше вийшов сам із лікарні, на власних ногах, то повірив, що повернувся з того світу. Офіційно молодий мільйонер із підозрілими статками помер, щоб закрити всі хвости і розпочаті розслідування. Я змінив прізвище, місце проживання і на цьому все... вид діяльності залишився той самий, бо іншого й уявити не можу.

Про Іванку я намагався не думати, знав, що Микита повідомив про мою смерть і віддав документи на дім. Все, як я наказав. Вона народила сина і жила щасливим життям зі своїм чоловіком. Інколи не міг собі заборонити побачити її. Підкрадався у спортивному одязі з капюшоном на голові з-за рогу будівлі біля дитячого майданчика і спостерігав, як грається з сином. Як щасливо усміхається і кричить про любов золотоволосому хлопчині. Напевно, у таку мить треба радіти за дорогу тобі людину, та я не міг. Бо щасливою вона була поряд з іншим, а я заздрив до скреготу зубів і лютого серцебиття. Повертався додому і напивався до упаду, щоб потім у лікаря вислуховувати докори і примусово відновлювати організм. Інколи шкодував, що залишився, бо життя з цього існування не виходило. Як лише одна жінка змогла так легко знищити сильного чоловіка?

Інколи хотів прийти і зізнатись, що живий і кохаю її. Та не зміг наважитись, бо вже давно для коханої помер і повернення мого вона не чекає. Ні я, ні мій дім виявились не потрібними, взагалі. Іванка його навіть не продала. Як і колись, їй не потрібні мої кошти, почуття і старання. Краще б я цього не бачив.

А зараз Микита ошелешив мене своїми словами.

«- Сама мені зателефонувала і приїхала до будинку на зустріч. Сказала, що попередить про переїзд завчасно. А ще за тобою вона побивається, брате, розплакалась і розчаровано промовила, що шкодує про минуле і хотіла б, щоб ти повернувся до живих...»

Якими ж сліпими можуть виявлятись люди, коли вірять у побачену картинку, яку їм навмисне показали. Я ж сам обдурив усіх фальшивою смертю, і теж попався на такий гачок. Не була моя дівчинка щасливою, просто хотіла такою здаватись для оточуючих. Вона дуже змінилась за останній час, подорослішала і стала більш жіночною. Весь одяг закритий і строгий, а моє улюблене волосся заколоте, сховане від сторонніх очей. Щось змусило наївне й молоде дівча так подорослішати і змінитись. Навряд це було щастя.