Теодор Драйзер - Американська трагедія

Френк і Джулія дуже виросли і стали справжніми моїми помічниками. Френк розносить газети і дещо заробляє — це теж допомога. Еста хоче, щоб вони обоє, доки в нас вистачить сили, продовжували вчитися в школі.

Батько не зовсім здоровий, та це зрозуміло: адже він уже не молодий. Все-таки він робить усе, що може.

Я дуже рада, Клайд, що ти так прагнеш вийти в люди. Вчора ввечері ми з батьком знову говорили про твого дядька Семюела Гріфітса з Лікурга: він дуже багатий, і коли б ти написав йому і попросив його взяти тебе в своє діло, щоб ти навчився чого-небудь, я думаю, він зробив би це для тебе. Сумніваюся, щоб він відмовив. Адже ти, кінець кінцем, його рідний племінник. Ти знаєш, у нього велика фабрика комірців у Лікурзі, і кажуть, що він дуже багата людина. Чому б тобі не написати йому? Мені здається, він знайде тобі місце, і тоді в тебе будуть якісь перспективи в роботі. Якщо ти йому напишеш, дай мені знати, що саме він тобі відповість.

Я хочу, щоб ти частіше повідомляв про себе, Клайд. Будь ласка, пиши про себе і своє життя. Я буду чекати. Ми всі, звичайно, як і раніше, любимо тебе і завжди готові допомагати тобі нашими порадами. Від усієї душі бажаємо тобі успіху і бажаємо також, щоб ти був хорошим хлопчиком і жив чистим і праведним життям. Па-м'ятай, дитийо моя: яка користь людині, якщо вона весь світ придбає, а душу свою занапастить.

Пиши мені, Клайд, і не забувай, що любов твоєї матері завжди з тобою, вона керує тобою і настановляє на шлях правдивий в ім'я господнє.

Любляча тебе мати».

От як сталося, що Клайд почав думати про дядька Семюела і його фабрику задовго до зустрічі з ним. У той же час Клайд відчув величезне полегшення, довідавшись, що його батьки вже не знають такої важкої нужди, в якій він залишив їх, і живуть благополучно: очевидно, ця нова місія зв’язана з чимось вроді готелю або в усякому разі мебльованих кімнат.

Минуло два місяці відтоді, як він одержав від матері першого листа, і майже щодня говорив собі, що мусить негайно щось починати. І ось одного разу йому треба було доставити з магазина, де він служив, пакунок з галстуками і носовими хустками якомусь приїжджому, що спинився в клубі «Юніон Ліг» на бульварі Джексона. Увійшовши в клуб, Клайд раптом зіткнувся не з ким іншим, як з Ретерером, одягненим у форму службовця клубу: його обов’язком було давати довідки тим, хто заходив, і приймати багаж. У першу мить ні один з них навіть не зміркував, хто перед ним. Першим отямився Ретерер.

— Клайд! — гукнув він, схопивши товариша за руку, і додав радісно, але все ж через обережність знизивши голос: —Чорт! От так зустріч! Клади пакунок сюди. Звідки ти взявся?

І Клайд, так само схвильований, крикнув:

— От так штука! Та це ж Том! Як справи? Ти тут працюєш?

Ретерер, так само як і Клайд, позабувши в цю хвилину сумну таємницю, що зв’язувала їх, відповів:

— Так, звичайно, певніше певного. Я вже майже рік тут.

Але він зразу ж смикнув Клайда за руку, немовби закликаючи до мовчанки, і поквапливо відвів убік, щоб їх не чув хлопчик, з яким Ретерер говорив, коли Клайд увійшов.

— Шш… тихше! — продовжував він. — Я працюю тут під своїм прізвищем, але ніхто не повинен знати, що я з Канзас-Сіті, розумієш? Усі думають, що я з Клівленда.

Він ще раз по-дружньому потиснув Клайдові руку і оглянув його з голови до ніг. І Клайд, так само схвильований, сказав:

— Так, звичайно. Розумію. Це правильно. Я радий, що ти впізнав мене. А мене тепер звуть Тенет. Гаррі Тенет, не забудь.

І обидва сяяли від радощів, згадуючи минуле.

Але тут Ретерер помітив, що на Клайдові формений одяг службовця по доставці товарів.

— Розвозиш товари додому? — спитав він. — От кумедно! Клайд — кучер фургона! Подумати тільки! Ні, це мене просто приголомшило. Заради чого ти за це взявся?

Проте він зразу зрозумів з обличчя Клайда, наскільки тому неприємна розмова про його теперішнє становище, а коли Клайд коротко відповів: «У мене в самого душа не лежить до цієї роботи», Ретерер додав:

— Послухай, нам треба зустрітися і побалакати як слід. Де ти живеш? (Клайд дав свою адресу.) От і добре. Я звільняюся о шостій годині і зайду до тебе, коли ти закінчиш роботу. Або ось що… давай краще зустрінемося в кафе «Енрічі» на Рендолф-стріт. Добре? Скажемо, о сьомій годині. Я звільнюся о шостій і можу бути там на сьому, якщо тільки тобі зручно.

Клайд весело кивнув на знак згоди, він був просто захоплений зустріччю з Ретерером.

Сівши на козли свого фургона, він продовжував розвозити товари, але весь час до закінчення роботи думав тільки про побачення, яке має відбутися. О-пів на шосту він поквапився до конюшні, а потім до себе додому, в дешеві мебльовані кімнати з пансіоном, у західній частині міста; переодягнувшись у вихідний костюм, він швидко пішов до «Енрічі». Не простояв він на розі й хвилини, як з'явився Ретерер, веселий, по-дружньому привітний і одягнений краще, ніж перед цим.

— Ну, до чого ж я радий бачити тебе, старий, — почав він. — Знаєш, з того часу як я втік з Канзас-Сіті, я зустрічаю тебе першого з усієї нашої компанії. От як! Сестра писала мені, що ніхто нічого не знав тоді ні про Хігбі, ні про Хегланда, ні про тебе. А цього Спарсера засадили на рік, чув? Кепсько, правда? І більше не за те, що задавив дівчинку, а за те, що взяв чужу машину і їздив, не маючи шоферських прав, і не зупинився на свисток полісмена. От за що його й запроторили. І знаєш, — тут Ретерер багатозначно знизив голос, — нам усім було б те саме, якби нас зловили. Ну і боявся ж я! А як тікав! Тільки п’яти виблискували! — І він знову засміявся, цього разу трохи істеричним сміхом. — А як ми кинули його з цим дівчиськом у машині, подумати тільки! Кепсько, га? Але що тут було робити? Не варто ж було всім попасти в лапи поліції, адже так? Як же її звали… Ага, Лора Сайп. А ти ушився так швидко, що я й не помітив. І це твоє дівчисько, Брігс — теж. Ти її проводжав, чи що?

Клайд хитнув головою.

— Ні, я її не