Луїза Мей Олкотт - Маленькі чоловіки

– Гадаю, що рожева сукенка злиняє раніше, ніж зелена пляма на ній, – завважила пані Сміт, дивлячись вниз і змінюючи предмет розмови: вона і її співрозмовниця багато в чому не сходилися, а пані Сміт була завжди дуже обережною – на відміну від Нен.

– Не біда. Мені набридли ляльки. Я, мабуть, скоро кину їх і займуся своєю фермою – гадаю, це веселіше, ніж обходити дітей, – сказала панночка Круть-верть.

– Але ти не повинна їх кидати! – вигукнула співчутлива пані Сміт. – Вони пропадуть без матері.

– Ну то й нехай! Мені набридло з ними возитися, я краще гратимуся з хлопчиками. За ними теж потрібно доглядати, – заперечила енергійна юна леді.

Дейзі не мала поняття про права жінок. Вона спокійно робила те, що хотіла, й ніхто їй не заважав, бо вона ніколи не бралася за те, що було їй не під силу.

Нен же хапалася за все одразу, не падаючи духом від невдач, і гаряче вимагала права робити те саме, що робили хлопчики. Вони сміялися над нею, гнали її від себе й намагалися не допускати її втручання в свої справи. Але вона не соромилася й домагалася свого, бо мала сильну волю.

Пані Баер співчувала дівчинці, хоч і намагалася стримувати її палке бажання повної свободи, радячи їй насамперед навчитися володіти собою.

Нен у свої рідкісні «лагідні» хвилини погоджувалася з її доводами, і вплив пані Баер мало-помалу поширювався на її свідомість. Тепер дівчинка вже не прагнула стати ковалем або кочегаром. Вона займалася фермою, й у цій роботі знайшла вихід для своєї невичерпної енергії.

Втім, це заняття задовольняло її не повністю: шавлія та майоран були безсловесними створіннями й не могли подякувати за турботу про них. А їй хотілося любити того, хто міг би усвідомлювати це, хотілося про когось піклуватися й комусь протегувати. Тож дівчинка бувала дуже щасливою, коли хлопчики приходили до неї з порізаними пальцями, ґулями на голові та саднами, щоб вона їх «полікувала».

Помітивши це, пані Джо запропонувала їй повчитися правильно надавати першу медичну допомогу в няні. Нен виявилася дуже старанною ученицею й незабаром вже могла досить спритно робити перев’язки, ставити компреси й накладати пластирі. Хлопчики стали кликати її «доктор Круть-верть», а їй було дуже приємно.

Пані Джо одного разу навіть сказала чоловікові:

– Тепер я знаю, Фрице, що ми можемо зробити для Нен. У неї вже зараз є потреба приносити користь, і вона може в майбутньому стати суворою, сварливою та вічно невдоволеною жінкою, якщо позбавити її цього. Не стримуватимемо її палку, діяльну натуру, краще постараємося дати їй роботу до душі й переконаємо батька дозволити дівчинці вивчати медицину. З неї вийде прекрасний лікар, бо в неї є сміливість, міцні нерви, ніжне серце й вроджена любов і жалість до всього слабкого й стражденного.

Пан Баер спочатку усміхнувся, але потім погодився спробувати й доручив Нен доглядати за грядками з лікарськими травами. Він пояснив їй їх властивості та дозволив в разі легкого нездужання дітей пробувати на них дію цих трав. Нен взялася за справу дуже старанно, швидко все запам’ятовувала й виявляла стільки здорового глузду й інтересу, що професор був цілком нею задоволений.

Саме про свої трави думала вона, сидячи на вербі, коли Дейзі лагідно промовила:

– Я люблю займатися господарством і постараюся влаштувати хороший будинок для Демі, коли ми виростемо й житимемо разом.

– Ну а в мене немає брата, та й не подобається возитися з господарством, – рішуче відповіла Нен. – У мене буде аптека, а в ній багато-багато флаконів і коробочок з ліками. І я їздитиму на виклики до хворих і лікуватиму їх. Ось це буде добре!

– О, невже тобі подобаються ліки? Вони так погано пахнуть! Невже тобі подобається касторка!.. – вигукнула, здригнувшись від огиди, Дейзі.

– Але ж я не буду приймати їх сама, тому мені все одно, які вони на смак і на запах. Головне, що вони помічні від різних хвороб, а я люблю лікувати хворих. Пам’ятаєш, як я вилікувала маму Баер від головного болю? А в Неда від мого хмелю зубний біль пройшов всього через пару годин.

– І ти ставитимеш п’явки, висмикуватимеш зуби й вирізатимеш болячки? – запитала Дейзі, тремтячи від однієї думки про такі жахіття.

– Так, я робитиму все це. Якщо людина навіть впаде з даху й розіб’ється, я все-таки лікуватиму бідолагу. Мій дідусь був лікарем, і я бачила, як він зашивав одному хворому розірвану щоку. А я стояла поруч, тримаючи губку, і ні крапельки не боялася. Тоді дідусь сказав, що я смілива дівчинка.

– Як це ти могла? Мені завжди дуже шкода хворих. Я люблю доглядати за ними, але не змогла б дивитися, як їх ріжуть і зашивають, – у мене затремтіли б ноги, і я втекла б. Ні, я зовсім не смілива дівчинка, – зітхнувши, сказала Дейзі.

– Тоді ти будеш у мене доглядальницею, сидітимеш біля моїх хворих, коли я відріжу їм що-небудь і випишу ліки, – сказала Нен, яка, очевидно, передчувала практику найгероїчнішого характеру.

– Гей, Нен! Де ти, Нен? – почувся голос знизу.

– Ми тут.

– Ай! Ай! – під деревом з’явився Еміль зі зморщеним від болю обличчям, притримуючи одну руку іншою.

– Що таке, що трапилося? – тривожно запитала Дейзі.

– Проклята скалка потрапила мені в палець, і я не можу її витягнути. Вийми її, Нен!

– Вона дуже глибоко, а в мене немає голки, – сказала Нен, уважно оглянувши забруднений в дьогті палець Еміля.

– Так візьми шпильку, – порадив він.

– Ні, шпилька дуже товста. В неї немає такого гострого кінчика, як у голки.

Дейзі опустила руку в кишеню і вийняла маленький пакетик, в якому знайшлося чотири голки.

– У Дейзі завжди знайдеться все, що потрібно, – сказав Еміль.

А Нен подумала про себе, що відтепер завжди триматиме в кишені коробочку з голками: у своїй практиці вона дуже часто мала справу зі скалками.

Дейзі закрила обличчя руками, а Нен сміливо почала оглядати палець і розшукувати скалку, причому Еміль давав їй вказівки, яких не знайти в жодній медичній книжці:

– Право керма!.. Так тримати!.. На другий галс! Крен! Кидай якір – ось вона!

– Висмокчи її! – наказала лікарка, розгледівши досвідченим оком скалку.

– Палець аж надто брудний, – заперечив пацієнт, трясучи своєю закривавленою рукою.

– Ну, постривай, я витягну її і зроблю перев’язку, якщо в тебе є носовичок.

– Немає в мене носовичка. Я візьму якусь з тих ганчірок.

– Ні-ні, не смій! Це лялькові сукні! – з обуренням вигукнула Дейзі.

– Візьми що-небудь он там, з моїх речей, – великодушно дозволила Нен.

Еміль спустився з дерева й схопив першу-ліпшу