Жюль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

вид, що в науці отримав назву ратних термітів, — відповів кузен Бенедикт таким тоном, немов говорив про македонців або про якесь інше славетне античне плем’я. — Так-с, ратні терміти різного розміру! Різниця між Геркулесом та карликом менша, ніж між найбільшим та найменшим з цих комах. Поміж ними є «робітники» — терміти завдовжки п'ять міліметрів та «солдати» завдовжки десять міліметрів, самці та самиці завдовжки двадцять міліметрів, зустрічається і надзвичайно цікава порода термітів — сірафу з півдюйма довжиною, у них щелепи як лещата, а голова більша за тіло, як у акул! Це акули серед комах і за умови сутички між сірафу та акулою я б наврядчи поставив на акулу!

— Де зазвичай мешкають ці сірафу? — запитав Дік.

— В Африці, — відповів кузен Бенедикт, — в Центральній та Південній Африці. Адже Африка — це головно країна мурах. Варто прочитати, що написав про них Лівінгстон в останніх своїх замітках, доставлених Стенлі. Докторові Лівінгстону пощастило більше, ніж мені: він був свідком великої битви між двома арміями мурах: чорних та червоних. Червоні мурахи, яких називають «драйверс», а для туземців «сірафу», перемогли. Переможені чорні мурахи, «чунгу», після мужнього спротиву тікали щодуху, прихопивши яйця та личинки. Лівінгстон стверджує, що ніколи ані люди, ані тварини не виявляють такого войовничого запалу. Перед сірафу, які своїми потужними щелепами виривають цілі шматки, задкуватиме навіть найхоробріша людина. Навіть леви та слони тікають від них. Ніщо не годне спинити їх: ані дерева, на які вони легко підіймаються до самої верхівки, ані струмки — вони долають їх, зчепившись лапками одине за одним, утворючи живий підвісний міст. А як їх багато! Інший дослідник Африки, Дю-Шаллю, спостерігав, як одна нескінченна колона термітів проходила повз нього впродовж дванадцяти годин і йшли вони безупинно! Втім, що дивовижного в тому, що їх міріади? Ці комахи вражаюче плодючі і, повертаючись до наших ратних термітів, слід зауважити, що одна самиця відкладає в день до шістдесяти тисяч яєчок! Так що ці комахи слугують джерелом смачної їжі для туземців. Подумайте, друзі мої, що може бути смачнішим за запечених термітів!

— А ви їх куштували, містере Бенедикт? — запитав Геркулес.

— Ніколи, — відповів учений. — Однак, їстиму!

— Де?

— Тут!

— Але ж ми не в Африці! — поспішно сказав Том.

— Ні… Ні… — відповів кузен Бенедикт. — Тим часом донині ратні терміти та їхні поселення спостерігалися виключно на Африканському континенті. Теж мені, ці мандрівники! Вони не вміють дивитися. Втім, тим краще. Я вже знайшов в Америці муху цеце! Моя слава ще більше зросте через те, що я перший знайшов на Американському континенті і ратних термітів. Скільки матеріалу для сенсаційної статті, яка приголомшить увесь вчений світ Європи, а, можливо, й для цілої антології із вкладишами таблиць та кольорових малюнків!

Зрозуміло, що кузен Бенедикт і не підозрює гіркої правди. Бідолаха вчений та його супутники, включно з Діком Сендом та старим Томом, все ще вірили, та й мусили вірити, що вони перебувають в Америці. Аби розкрити їм очі на гірку правду, потрібні були інші, незрівнянно важливіші події.

Була вже дев'ята година вечора, а кузен Бенедикт ще не закінчив свою лекцію. Чи помітив він, що більшість слухачів, що лежали в глиняних комірках, заснули під його энтомологічне міркування? Ні, звичайно. Втім, кузенові Бенедикту не потрібні були слухачі. Він мовив до самого себе. Дік Сенд не задавав йому більше питань і лежав нерухомо, хоча й не спав. Геркулес боровся зі сном довше за інших, але незабаром втома поборола його і він заснув, більше нічого не чуючи.

Кузен Бенедикт ще деякий час продовжував свою лекцію. Нарешті його самого зморила дрімота і він забрався в комірку верхнього ярусу, яку вподобав часом раніше.

В термітнику запанувала тиша, хоча за його глиняними стінами так само лютувала буря, гуркотів грім та блимали блискавки. Здавалося, ніщо не вказувало на швидке закінчення грози.

Ліхтар загасили. Всередині термітника все занурилося в темряву.

Усі втомлені мандрівники, без сумніву, міцно спали. Лише Дікові Сенду, незважаючи на шалене виснаження, було не до сну. Турботи не давали йому спокою. Він думав про своїх супутників, про те, як їх врятувати. Їхні жорстокі випробування не закінчилися з крахом «Пілігрима». Інші, набагато жахливіші страждання чекають на них, якщо вони потраплять до рук туземців.

Як уникнути цієї небезпеки, найстрашнішої з усіх, що загрожували маленькому загонові на шляху до океану? Поза сумнівом, Гарріс та Негоро завели мандрівників вглиб Анголи для того, щоб схопити їх. Однак, що задумав безсовісний португалець? Кого і за що він так люто ненавидить? Юнак переконував себе, що Негоро ненавидить тільки його одного. Знову і знову перебирав він в пам'яті усі події, якими відзначилося плавання «Пілігрима»: зустріч з потерпілими, порятунок негрів, полювання на кита, загибель капітана Халла та усіх матросів.

І ось в п'ятнадцять років йому довелося прийняти командування судном, яке незабаром через злочинні махінації Негоро залишилось і без компаса, і без лагу. Він згадав, як в суперечці із зухвалим коком він своєю владою, владою капітана, змусив його підкоритися, пригрозивши мерзотникові закувати його в кайдани або випустити йому кулю в лоба. Ех, чому він не зробив цього? Труп Негоро було б викинути за борт і усі ці жахливі катастрофи ніколи не відбулися!

Ось про що думав молодий моряк. Потім він на мить згадав крах «Пілігрима». Тоді з'явився зрадник Гарріс і ця провінція Південної Америки поступово змінилася. Болівія перетворилася на страшну Анголу з її убивчими лихоманками, дикими звірами і людьми, небезпечнішими за звірів! Чи вдасться маленькому загонові уникнути зіткнення і з тими, і з іншими на шляху до океану? А ця річка, яку Дік Сенд шукав, яку він сподівався знайти, чи донесе вона їх до узбережжя з більшою безпекою та меншими зусиллями? Дік відганяв від себе сумніви, оскільки знав: новий перехід довжиною в сто миль цією негостинною країною, де постійно загрожувала небезпека, вчинити неможливо.

«На щастя, — подумав він, — місіс Уелдон та решта не підозрюють наскільки небезпечним є наше становище. Лише старий Том та я знаємо, що Негоро привів корабель до берегів Африки, а його спільник Гарріс заманив нас вглиб Анголи».

Тим часом, як Дік Сенд прокручував в голові ці похмурі думки, він відчув на своєму лобі чиєсь дихання. Чиясь рука лягла на його плече і схвильований голос прошепотів йому на вухо:

— Я про все знаю, мій бідолашний Дік, але Господь ще може врятувати нас. Нехай буде воля його!

Розділ шостий. Водолазний дзвін

Дік Сенд