Сергій Лук'яненко - Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко

Інга підійшла до нас на корму. Сіла по-турецьки на палубі, сумно подивилась на нас.

— Будинок ще далеко, Тимуре. Треба перемогти прибульців.

Тимур відвернувся. Тужливо сказав:

— Я не про той будинок, Інго. Я про наш острів.

2. СМЕРТЬ НА ТИХОМУ ОСТРОВІ

Штиль застав нас десь у середині архіпелагу. Вже темніло, острови довкола стали ледь видно. Лише у вікнах якогось замку горіли тьмяні вогники. Було тепло і тихо, з темряви до нас долітав слабкий і мелодійний звук. На одному із островів грали на гітарі.

- На веслах до нашого острова довго пливти? - Запитала Інга. — Я теж веслуватиму.

— На ранок догрібемо, — глянувши на незграбні весла, сказав я. — А краще заночувати на воді, як позаминулої ночі.

Заперечень не було. Ми спробували опустити якір, але до дна він не дістав, тоді всі разом ми забралися в каюту. Це було не надто зручно, але дуже затишно. Том одразу заліз у гамак, ми влаштувалися на підлозі. Інга мовчки зробила нам бутерброди, налила з фляги холодного солодкого чаю. Кілька хвилин ми зосереджено жували хліб із ковбасою.

— А Януш — дезертир, — раптом промовив Тимур. - Даремно ти, Інго, за нього вписалася ...

- Мені його шкода, - уперто сказала Інга. — Він у нас увесь час нудьгував. А хлопці з нього посміювалися, навіть ти, Дімко.

Сперечатися я не став. Над Янушем все жартували, казали, наприклад, що він мовчазний тому, що лінується вивчити російську. Ну і я не відставав.

Шлюпка трохи погойдувалася на воді. Це було майже непомітно, лише полум'я свічки на столі раз у раз ритмічно здригалося і відхилялося в сторони. Здавалося, що коливається один язичок полум'я, тоді як каюта нерухома. Коли перекошений увесь світ, то легше визнати ненормальним того, хто тримається прямо…

Забравшись у своє ліжко, я простягнув руку і загасив пальцями маленький вогник. Настала тиша. Вахтового цієї ночі ми, не змовляючись, вирішили не залишати.

— На добраніч, — дивлячись у темряву, сказав я.

- Дякую. Але вітер на ранок не завадить, — сказала Інга.

Вітру не було до обіду. Ми знову засмагали, купалися навколо «Зухвалого», вчили Тома російській і намагалися ловити рибу. Капітан вивчив дуже складну фразу: «Іменем Конфедерації, киньте зброю», а Тимур спіймав рибку в п'ять сантиметрів. Коли неробство набридло нам остаточно, повіяв слабкий вітерець.

Том, на наш подив, не кинувся піднімати вітрило. Заважаючи російські та англійські слова, він пояснив, що вітер далеко не попутний, а йти галсами він вміє тільки на яхті, а не на «корыті з простирадлом». Така характеристика "Зухвалого" належала Сержану, від Тома ми її ще не чули. Схоже, неможливість вільно правити суденцем виводила його із себе.

З півгодини «Зухвалий» розгойдувався на міцніючих хвилях. Це було навіть образливіше, ніж штиль. А потім ми помітили хмари.

Сірувато-фіолетова пелена наповзала зі сходу. Здавалося, що на небо натягують чохол із щільної темної матерії, закриваючи Острова від сонячного світла. Передня межа хмар трохи світилася багряним. Здавалося, що хмари палають. Звісно, ​​це було ілюзією. Але ось далі, під темним дахом хмар, над островами, що поринали в сутінки, поблискували цілком реальні синяво-білі блискавки. Ледве чутно бурмотів грім.

— Том… Буде шторм… — навіщось сказав я.

З хвилину ми стояли біля каюти, мовчки дивлячись на хмари, що наближалися. Я сперся на дощану стінку — і відчув, як вона прогинається. Хіба можна було виходити в море на невміло полагодженій шлюпці? Які ми таки дурні…

Найправильніше було б повернутися назад, на четвертий острів. На жаль, ми цього не могли. Вітер невблаганно зносив нас на захід, на маленький острівець, зарослий невисоким темним чагарником упереміш з рідкісними групами дерев. За