Дмитро Іванович Дорошенко - Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко

Прихильники Авґуста вважалися за союзників Москви, Станіслава Лещинського піддержували шведи. Тепер фронт бойових операцій, в яких мусіло брати участь українське військо, розтягнувся на всі пограничні з Гетьманщиною польські провінції: на Білорусь і на правобережну Україну. Щоб піддержати прихильників Авґуста на Білорусі, гетьман Мазепа мусів вислати туди в 1703 р. 12.000-й козацький корпус під проводом полковника Миклашевського, а сам із царського наказу вирушив весною 1704 р. з цілою українською армією в 40.000 людей на правий берег Дніпра. Цей період дав йому змогу окупувати правобережну Україну, й він старався з того часу, щоб ця окупація обернулася в прилучення правого берега Дніпра до Гетьманщини.

Становище правобережної України під той час було уже складне. Як знаємо, по договорах Бахчисарайському з 1681 р. і по Московському з 1686 р. більша частина правобережної України залишилася за Польщею; тільки Київ із околицями дістався Москві, та ще Камянець із частиною Поділля залишався в турецьких руках. Мир із Туреччиною в 1699 р. вернув Польщі й Камянець. Одначе влада Польщі над правобережною Україною була не безумовна: Польща була зобовязана по договору з Москвою не заселювати цілої смуги землі, яка тяглася здовж правого берега Дніпра, починаючи трохи нижче від Київа й до самого Чигирина. Ця смуга мала залишатися порожньою, свого роду буфером між лівобережною козацькою Україною й Україною польською. Властиво кажучи, під владу Польщі ціла правобережна Україна повернулась як пустиня: міста й села лежали в руїнах, населення було знищене або розбіглося на всі сторони й ховалося по мало доступних місцях. Спочатку польський уряд заходився наново кольонізувати Поділля. Але діло посувалося дуже помалу. Тимчасом Польща мала потребу в постійній охороні своїх українських провінцій від татарського степу. Тому король Ян Собеський прийшов до рішення відновити знищену тут козаччину. Він видав у 1684 р. універсал, яким дозволив козакам селитися на місцях, де колись існували старі міста, такі, як Корсунь, Чигирин, Лисянка, Умань. І в наступному 1685 р. польский сойм формально відновив козаччину. Настановляється козацьким гетьманом полковник Могиленко, й йому доручається організувати козацьке військо та розселювати його по всьому краю. Це викликає тривогу й незадоволення московського уряду й лівобережного гетьмана, виникають дипльоматичні конфлікти. Але кольонізаційний рух росте з стихійною силою. На заклик Могиленка звідусіль починають сходитися переселенці: з лівобережної України, з Волині, Полісся, Галичини, Молдавії. Всіх приваблює обіцянка свободи й володіння землею, скільки хто захоче її взяти: родючі чорноземні простори лежали вільні й незаняті, аби була охота на них працювати. Мов із під землі виростають козацькі полки й сотні: кожен із прибулих переселенців записується в козаки й хоче одночасно орудувати шаблею й плугом. Серед козацьких полковників висуваються особливо Самусь у Богуславі, Абазин у Брацлаві, Палій у Хвастові та Іскра в Корсуні. Кожен із них у своєму полку енергійно провадив організаційну й кольонізаційну діяльність. Гетьманом над новою козаччиною король після смерти Могиленка призначив Гришка, а потім Самуся. Та найбільше визначився серед нових козацьких діячів полковник хвастівський Семен Палій, родом із Чернігівщини. Це була людина освічена і вже немолода. У його голові роїлися широкі політичні пляни. Заснувавши свій осередок у містечку Хвастові, 60 кільометрів від Київа, майже на самій гряниці з Гетьманською Україною, Палій енергійно взявся за заселення цілої північної й середньої України. Вже 1694 р. він писав до гетьмана Мазепи: «Я знайшов цей край пустинею й працював коло Хвастова, як коло свого хазяйства. Широкі поля засіялися збіжжям, число мешканців зросло, та не так із польскої сторони, як із берегів Дніпра, з козацького краю та з Волощини; й церкви Божі я побудував і прибрав на славу імени Божого».

Палій правив своїм полком дуже самостійно так, наче над ним не було ніякої верховної влади. Але перші роки він уникав зачіпок із польськими властями. Він приймав дуже енергійну участь у боротьбі з татарами й турками, робив дуже сміливі походи й заходив аж до берегів Чорного моря. Своїми походами він здобув собі велику бойову славу. Одначе Палієві не вдалось уникнути конфлікту з польською владою. Річ у тому, що в міру того, як знову заселялася правобережна Україна, почали пригадувати про свої права на землю діти й внуки вигнаних колись звідти за Хмельницького панів і шляхти. Із скринь та з архівів витягали вони тепер старі документи, з яких було видко, що землі, які опанувала вільна народня кольонізація, належали кілька десятків літ назад окремим власникам. І діти цих власників почали заявляти свої права. Але Палій не визнавав ніяких прав і не допускав колишніх власників до їхніх бувших маєтків. Він не церемонився й з шляхтою сусідніх із його полком околиць; він розставляв своїх козаків на «лежі» (кватирі) по шляхетських маєтках. Це, розуміється, викликало незадоволення й скарги на Палія.

Сам Палій голубив у душі плян організувати на правому березі козаччину, передати її під владу лівобережного козацького гетьмана й таким способом злучити до купи обидві частини розірваної надвоє України. Очевидно, що про це марив у ті часи кожен український патріот. Цей плян, як видко, виник у Палія дуже вчасно, бо вже в 1688 р. він звернувся до московського уряду, через гетьмана Мазепу з пропозицією прийняти його з цілим хвастівським полком у підданство московському цареві. Але в Москві не хотіли вплутуватися в новий конфлікт із Польщею, з якою тількищо заключили «вічний мир», і Палієві відмовили. Чутка про зносини Палія з Москвою дійшла до польських властей. Вони схопили Палія й посадили в тюрму. Але Палій утік із тюрми, вернувся до своїх козаків, витіснив польську залогу з Хвастова й знову став правити своїм полком як незалежний володар. Він продовжував зносини з гетьманом Мазепою; з польською владою не раз доходило в нього до ворожих сутичок. Одного разу був висланий проти Палія цілий відділ польського війська, але Палієві на поміч прийшли козаки з лівого берега, й вони вкупі відбили поляків.

Та ось у 1699 р. Польща заключила мир із Туреччиною. Поділля вернулося до Польщі, турки остаточно зреклися своїх претенсій до правобережної України, й козаки були тепер більше для Польщі непотрібні. В тому ж самому 1699 р. сойм постановив скасувати в межах Польщі козаччину, й коронний гетьман Яблоновський видав наказ гетьманові і всім полковникам, щоб вони розпустили козаків і здали укріплені місця польській команді.

Але козаки не послухали. Польська влада вислала в 1700 р. чотиритисячний відділ війська з артилерією проти Палія. Одначе Палій розбив цей відділ. Це був уже відкритий розрив із