Йон Колфер - Артеміс Фаул. Зрада Опал, Йон Колфер

поверхні зі швидкістю п’ятсот миль за годину. Швидко. Але не­достатньо швидко, щоб утекти від ударної хвилі.

Транспортер особливої конструкції вибухнув, спалахнувши різнокольоровим світлом. Холлі підве­ла ЛЕПівський транспортер якомога ближче до сті­ни, щоб уникнути уламків. Коли пройшла ударна хвиля, усі мовчки перевели очі на сканер, що переві­ряв підйомник над ними. Нарешті на тримірній мо­делі з’явилися три цяточки. Дві були статичними, а третя швидко рухалася в бік поверхні.

— Вони це зробили,— зітхнув Артеміс.— Навіть не сумніваюся, що цяточка, що рухається,— Опал. Потрібно її підібрати.

— Потрібно,— Холлі чомусь була не такою щас­ливою, як могла б.— Але ми не будемо цього робити.

Тон Холлі схвилював Артеміса.

— Чому? Що не так?

— Ось що не так,— показала Холлі на екран.

На ньому з’явилися іще дві цяточки і на високій швидкості полетіли в їхній бік. Комп’ютер іденти­фікував їх як ракети і провів терміновий пошук у базі даних.

— Самонавідні плазмові ракети. Націлені на те­пло, що виділяють наші двигуни.

Мульч похитав головою.

— Ох, і надокучлива та Кобой. Не може просто так відпустити.

Артеміс дивився на екран, немов міг знищити ракети силою думки.

Батлер заглянув через плече підопічного.

— Чи немає у нас чогось гарячого, щоб відвести ці ракети вбік?

— Це транспортне судно,— відповіла Холлі.— Нам і так пощастило, що тут узагалі є захист.

— Ракети летять по нашому гарячому сліду?

— Так,— відповіла Холлі, сподіваючись, що охо­ронець має якусь слушну ідею.

— А чи не можна якось змінити траєкторію?

І тут раптом у голові у Холлі сяйнула думка. Але вона була такою екстремальною, що капітан навіть не стала її озвучувати.

— Є один спосіб,— сказала вона і вимкнула двигун.

Транспортер каменем полетів униз шахтою. Холлі пробувала маневрувати з допомогою клапанів, але без рушійної сили то було все одно що рулити якорем.

Для страху чи паніки не було часу. Лишалося тільки схопитися за щось та спробувати втримати останню їжу всередині тіла.

Холлі зчепила зуби, проковтнула паніку і вчепи­лася в кермо. Якби вдалося з допомогою клапанів утримати транспортер посередині, вони б не нале­тіли на стіни шахти. Принаймні, варто було спро­бувати.

Вона кинула погляд на панель управління. Темпе­ратура судна почала падати, та чи досить швидко? Ця секція підйомника була відносно прямою, але миль через тридцять був виступ, і вони б розбилися об нього, як муха об слона.

Батлер відповз до задньої частини транспортера. Дорогою він прихопив два вогнегасники і зняв у них запобіжники. Вкинув вогнегасники до машинного відділення і зачинив двері. Через шпаринку він по­бачив, як закрутилися балони, покриваючи двигун холодною піною.

Температура впала іще на одну поділку.

Ракети були уже близько, націлені прямо на них.

Холлі відкрила вентиляцію, наповнивши тран­спортер холодним повітрям. Мінус іще одна поділка.

— Давай,— сказала вона крізь зуби.— Іще трошки.

Вони летіли вниз, розкручуючись у темряві. Тран­спортер потроху нахилявся на правий борт. Скоро він налетить на виступ. Пальці Холлі вчепилися в за­палювання. Вона чекатиме до останньої миті.

Двигун охолов іще більше. Енергозберігаюча мо­дель. Якщо ними не користувалися, вони швидко пе­рекачували залишок тепла до батарей підтримки життєдіяльності. Але ракети не відставали.

У світлі фар уже з’явився уступ. Він був завбіль­шки з чималий пагорб і складався із твердої нещад­ної гірської породи. Якщо транспортер об нього вда­риться, то сплющиться, як бляшанка.

— Не працює. Двигун,— ледь вимовив Артеміс.

— Зачекай,— відповіла Холлі.

Клапани почали вібрувати, транспортер закрути­ло. Вони бачили ракети позаду, потім попереду, по­тім знову позаду.

До скелі лишалося зовсім мало. Дуже мало. Якщо Холлі затримається хоч на секунду, не лишиться міс­ця для маневру. Вона ввімкнула запалювання, увер­нувшись останньої мілісекунди. Корпус трохи заче­пився за виступ, посипалися іскри. І вони опинилися в безпеці та помчали до чорної пустоти. В безпеці, якщо не рахувати дві ракети на хвості.

Температура двигунів падала і продовжуватиме падати іще з півхвилини, доки турбіни не прогріють­ся. Чи цього вистачить? Холлі вивела на екран зо­браження з камери заднього виду. Ракети летіли слі­дом. Невблаганно. За ними виривалося пурпурове полум’я. Три секунди до зіткнення. Дві.

І вони втратили контакт, змінили напрямок. Одна пролетіла над транспортером, інша — під кілем.

— Спрацювало,— видихнув Артеміс. Він навіть не усвідомлював, що затримав дихання.

— Молодець, солдате,— посміхнувся Батлер, по­тріпавши Холлі по волоссю.

Мульч висунув голову із пасажирського відсіку.

— У мене тут невеличка неприємність трапила­ся,— сказав він.

Розпитувати ніхто не став.

— Зарано іще святкувати,— зітхнула Холлі, пере­віряючи дані.— Ці ракети мали вибухнути, наштов­хнувшись на стіну шахти, але не вибухнули. Той факт, що вони не полетіли по прямій, може поясни­ти тільки одне.

— У них з’явилася інша ціль,— припустив Батлер.

На плазмовому екрані з’явилася червона цяточка. Дві ракети летіли прямо на неї.

— Саме так. ЛЕПівський надзвуковий бойовий транспортер. І вони вважатимуть, що ми відкрили по ним вогонь.

За кермом ЛЕПівського транспортера був Трабл Кельп. Корабель летів зі швидкістю, що втричі пере­вищувала швидкість світла, мов срібна голка про­стромлюючи простір підйомника. Надзвукові по­льоти нечасто дозволяли, оскільки вони могли стати причиною обвалів, і їх навіть могло помітити люд­ське сейсмічне обладнання.

Усередині транспортер був наповнений проти­ударним гелем, щоб приглушити жорстоку вібрацію. Майор Кельп висів у гелі в удосконаленому костюмі пілота. Датчики управління транспортером містили­ся безпосередньо на рукавичках, а відео транслюва­лося на шолом.

Фолі підтримував постійний контакт із Поліцей­ською Плазою.

— Повідомляю, що вкрадений транспортер по­вернувся до підйомника,— повідомив він Трабла.— Завис на ста двадцяти чотирьох милях.

— Зрозумів,— сказав Трабл, помітивши точку на радарі.

Серце у нього закалатало. Можливо, Холлі жива і перебуває на борту транспортера. І якщо це правда, він зробить усе що завгодно, аби доставити її додому живою.

Скоп зафіксував спалах білого, жовтого і пома­ранчевого.

— Маємо якийсь вибух. Це вкрадений транспор­тер?

— Ні, Трабле. Таке враження, що він у порожне­чі. Там нічого не було. Стережіться уламків.

На екрані замерехтіла безліч жовтих ліній, то га­рячі металеві уламки летіли до центру Землі. Трабл активував носовий лазер, готовий зустріти все, що чекає попереду. Навряд чи його кораблю щось за­грожує — на цій глибині шахта ширша за середньо- статистичне місто. Уламки від вибуху не розлетяться більше, ніж на милю. їм вистачить місця, щоб три­матися в безпеці.

Ну хіба що якийсь уламок полетить за ними. Дві жовті стрічки явно рухалися в їхньому напрямку. Бортовий комп’ютер запустив програму сканера. Обидва об’єкти мають рушійну силу і систему керу­вання. Ракети.

— Я під вогнем,—