Йон Колфер - Артеміс Фаул. Зрада Опал, Йон Колфер

помітно кивнула: увага її була прикута до особливо складної частини підйомника.

Артеміс звірився з показаннями на панелі управ­ління.

— Ми на глибині сто п’ять миль. Опал спробує пі­дірвати бомби. Вона швидко наближається.

Із пасажирського відділка з’явилася голова Мульча.

— Оце розгойдування дійсно необхідне? Я добря­че попоїв нещодавно.

— Майже на місці,— кинув Артеміс.— Подорож скоро скінчиться. Передай, щоб Батлер відкрив торбу.

— Гаразд. Ти певен, що Опал зробить саме те, чого нам хочеться?

Артеміс заспокійливо посміхнувся.

— Звісно. Така вже людська натура. А Опал тепер людина, не забув? Ну, Холлі, зупиняйся.

Мерв постукав по екрану.

— Ви не повірите, Оп... міс Кобой.

На губах Опал промайнула ледь помітна посмішка.

— Не кажи. Вони зупинилися.

Мерв здивовано похитав головою.

— Так, зависли на ста двадцяти чотирьох милях. Навіщо їм це робити?

— Немає сенсу шукати пояснення, Мервелле. Просто не відпускай кнопку детонатора і скидай швидкість. Не хочу, щоб ми були дуже близько, коли станеться вибух.

Вона постукала нігтями по комунікатору, якого лишив гном. Усе вирішиться будь-якої миті.

На комунікаторі спалахнув червоний вогник ви­клику, і прилад ледь помітно завібрував. Опал по­сміхнулася і відкрила екран.

На маленькому моніторі з’явилося бліде обличчя Артеміса. Він намагався посміхатися, але видно було, що йому це важко дається.

— Опал, даю тобі один шанс здатися. Ми знешко­дили твої бомби, до того ж, сюди летить ЛЕП. Кра­ще, якщо ти здасися капітанові Шорт, а то тебе нена­роком підстрелить ЛЕПівський транспортер.

Опал зааплодувала.

— Браво, містере Фаул! Яка чудова вигадка. Ну а тепер, чому б не розказати мені всю правду? Ви зрозуміли, що заряди не можна знешкодити? І той факт, що я отримала сигнал вашого комунікатора, означає, що сигнал детонатора скоро проб’ється че­рез ваш захист. Позбавитися від вибухівки ви не мо­жете, бо тоді я її підірву в підйомнику, саме так, як і було заплановано спочатку. А потім просто пальну кількома самонавідними ракетами. А якщо намага­тиметеся втекти, я полечу за вами і знищу ваш за­хист, не встигнете ви і швидкості набрати. Зв’язку з ЛЕП у вас немає. Якби був, ми б перехопили сиг­нал. Тож вам лишається блефувати. Це дуже зво­рушливо. Ви просто вирішили затримати мене, доки не пройде рудне тіло.

— Отже, ти відмовляєшся здатися?

Опал зробила вигляд, що задумалася, постукала по підборіддю наманікюреним нігтем.

— Так. Боротимуся, незважаючи ні на що. І до речі, не дивись прямо на екран, це шкодить моїй шкірі.

Артеміс театрально зітхнув.

— Ну, якщо помирати, то помирати не на голод­ний шлунок.

Не зовсім той коментар, який роблять за лічені секунди до смерті. Навіть для людини.

— Не на голодний шлунок?

— Так,— кивнув Артеміс.— Мульч дещо прихо­пив із вашого транспортера.

Він підняв маленький м’ячик, укритий шокола­дом, помахав ним перед екраном.

— Мої трюфелі? — охнула Опал.— Ви їх викрали. Це огидно.

Артеміс закинув солодощі до рота, почав повіль­но жувати.

— О, божественно. Розумію, чому в клініці тобі їх так не вистачало. Доведеться попрацювати, щоб з’їсти все до того, як ти рознесеш нас на шматочки.

Опал засичала, немов розлючена кішка:

— Убити вас зовсім не важко! — Вона повернула­ся до Мерва: — Маємо сигнал?

— Нічого, міс Кобой. Але вже скоро. Якщо є зв’я­зок, то лишилося зовсім трохи.

На екран утиснулася голова Холлі. Одна щока в неї навіть роздулася від трюфелів.

— Так і тануть у роті, Опал. Остання їжа прирече­ної команди.

Опал мало не проштрикнула екран нігтем.

— Ти вижила двічі, Шорт. Більше у тебе не вийде, гарантую.

Холлі розсміялася.

— Бачила б ти Мульча. Він ці трюфелі як лопатою підгрібає.

Опал зблідла.

— Є сигнал?

Навіть зараз, коли вони могли будь-якої миті злетіти в повітря, вони над нею насміхалися.

— Іще ні. Скоро.

— Продовжуй. Тримай пальця на кнопці.

Опал відстебнула ремінь і кинулася до пасажир­ського відсіку. Не міг той гном винести і трюфелі, і вибухівку. Аж ніяк. А вона так хотіла поласувати божественним шоколадом, коли знищить Небесне місто.

Вона опустилася навколішки на килим, пошукала руками прихований люк. Механізм клацнув, кришка відсунулася вбік.

У схованці не лишилося жодного трюфеля. За­мість них там лежали дві круглі бомби. На якусь мить Опал навіть очам не повірила. Та раптом усе стало жахливо зрозуміло. Артеміс не крав бомби, просто наказав гномові пересунути їх. У цій схован­ці сигнал детонатора до них пробитися не може. Доки кришка закрита. Вона сама її відкрила. Арте­міс змусив її саму натиснути на кнопку, що вирішує її долю.

Кров відлила від обличчя Опал.

— Мервелле! — заверещала вона.— Детонатор!

— Не хвилюйтеся, міс Кобой,— відгукнувся піксі із кабіни пілота.— Щойно встановили контакт. Те­пер ніщо не завадить.

На обох бомбах спалахнули зелені цифри відліку. Від двадцяти до нуля. Стандартний час.

Опал кинулася в кабіну пілота. Її надурили. Об­ставили. Тепер бомби марно вибухнуть на глибині сімдесят чотири з половиною милі, набагато вище, ніж потрібно. Звісно, її транспортер буде зруйнова­но, а її саму захопить ЛЕП. Принаймні, така була те­орія. Але Опал Кобой завжди мала кілька варіантів.

Вона сіла в крісло і пристебнулася ременем.

— Раджу вам теж пристебнутися,— поблажливо порадила вона братам Брілл.— Ви мене підвели. Прошу до в’язниці.

Мерв і Скант ледь устигли це зробити, і Опал ак­тивувала механізм катапульти. їх миттєво облило жовтим імпульсним гелем і викинуло крізь розсуне­ні панелі.

Бульбашки гелю джерела живлення не мали і пра­цювали лише від рушійної сили газу. Гель був вогне­тривкий, протиударний і містив стільки кисню, щоб вистачило на двадцять хвилин дихання. Мерва і Сканта відкинуло назад, і вони вдарилися об стіну підйомника. Гель прилип до кам’янистої поверхні, так брати Брілл там і лишилися, за тисячі миль від рідного дому.

Опал швидко ввела в комп’ютер транспортера по­трібний код. На останній прояв агресії у неї лишило­ся менше десяти секунд. Може, цього разу Артеміс Фаул її і переміг, але вона не дозволить йому насо­лодитися перемогою.

Опал вправно активувала і запустила дві самона­відні ракети, а тоді вже натиснула кнопку катапуль­ти на своєму сидінні. Імпульсний гель Опал Кобой не потрібен. Вона додала до дизайну корабля мініа­тюрний транспортер-крісло. Лише один, іншим він ні до чого. Власне, Опал було байдуже, що станеться з братами Брілл. Вони їй більше не потрібні.

Вона натиснула кнопку газу, не переймаючись пра­вилами безпеки. Що від того, коли вона трохи подря­пає корпус корабля? За секунду він і не таких пошко­джень зазнає. Крісло-транспортер рвонуло до