Борис Дмитрович Грінченко - Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко

Було, вбіжиш туди, в кузню – темно, тільки біля горна, залитого вогнем, стоїть дядько Тимоха, чорний і блискучий од хвиль червоного полум’я і щось поверта кліщами у горні[243] та гука на піддувача:

– Гей, дми, Хведоре, дми! Дми, дужче, веселіше! Е! Біси його дядькові, горить! Дми!

– Дму! – відгукувався той з-за міха[244], з темряви.

Мені чути, як міх сопе з усієї сили. Після блискучого полум’я в горні міха не видко в кутку, і тільки чути це сопіння; і тоді здається, наче якесь страшило дише там, у темряві, своїми величезними грудьми, дише і, може, готується ось-ось кинутись і поглинути всіх. Але дядько Тимоха швидко розбива ці примари:

– Ану, вшквар, Хведоре, такої, що ну!

І лід тріщить, і комар пищить,

А то ж кум до куми порося тащить!

– Кумцю-голубцю, звари мені порося,

Звари мені порося, щоб і юшка була!

І юшечка, і петрушечка!

Кумо моя, кумо моя, моя душечко!

– Ігу! Моя душечко! – вигукує Тимоха і часом навіть, розпалений веселою піснею, починає пританцьовувати кривою ногою, держачи в руках кліщі[245], а в їх жевріє розпечене залізо.

У цю хвилину я витикався на двері. Тимоха запримічав, що хтось застить, дививсь і гукав:

– А, це ти, Василю! Не засти ж, іди в кузню! Дивись, як ми будемо смалити!

І через хвилину два тяжких вершляги гупали по ковадлу, аж земля навкруги трусилася, а дядько Тимоха пригукував:

– І-гу! Гей-гуп! Гей-гуп! Іще раз! Іще два! Знайте, люди, коваля! Іще гуп, іще два! Гей, бий-бий!

І вершляги гупали, а безліч блискучих іскор сипалося по ковальні вогняним дощем, пронизуючи темряву і примушуючи мене затуляти рукавом обличчя.

З дядьком Тимохою ми були, як я вже казав, великі приятелі, і він щоразу, як я до його приходив, давав мені всякі шматочки заліза: кругленькі, що позоставались од пробитих дірок і що звалися проміж нас, хлопців, грішми, довгенькі й усякі інші. Не раз бувало так, що скінчивши роботу й не бажаючи йти додому (дядько Тимоха хоч п’ятий десяток год жив, а подружжя собі не знайшов, – то ж йому невелика й хіть була йти в свою хату), – так, кажу, не бажаючи йти додому, він сідав у кутку, вкупі зо мною, на мішки з вугіллям, і ми починали розмовляти. Я, звісно, більше слухав, а дядько Тимоха казав. Тут і казки були – не про лисичку й півника, ні, – а про всяку «страховину» (так я нею впивався, слухаючи!), і ковальські легенди про коваля, що чорта, «неприятеля» (казав Тимоха), за язик тяг, або про те, як коваль дуже хитро випитав, у чорта ж таки, способа кувати, або ще про віщо; і приспівки всякі чудні і чимало дечого. І я любив дядька Тимоху, а дядько Тимоха мене любив. Через те ж, що ми так собі любились, одного дня трапився такий випадок.

Увійшовши, як то звичайно робив, до кузні і сівши в кутку, я незабаром помітив, що дядько Тимоха чогось наче сердиться на мене… Я почав був говорити до його, але він нічого не відмовив і тільки скоса, якось чудно, глянув на мене. Я здивувався й засмутився. Посидівши ще трохи в кузні і бачачи, що краще не робиться, я, зовсім зажурений, устав і пішов до дверей.

– Василю, куди ти? – гукнув дядько Тимоха, копирсаючи кліщами у горні.

– Додому, куди ж! – одмовив я, сердитий на його.

– Чого?

– Чого! Того, що хочу! – хотів був сказати я ще сердитіше, але почув, що сльози клубком підкотилися мені до горла.

– А! Так ти додому? Так я ж тебе не пущу! – гукнув дядько Тимоха, і тої ж миті дві здоровенні засукані руки обхопили мене:

– Пустіть мене, дядьку, пустіть! – кричав я пручаючись і чуючи, що в мене очі вже повні сліз. – Пустіть, ви сердиті!..

– А! Сердитий?.. Гаразд!.. А це що?

І я опинився знов долі, а мені до ніг брязнуло щось із Тимошиних рук.

Я підняв його і прикипів до місця з радощів… Такого щастя я ніколи не сподівався. Я тільки марив про його, часто марив, і одного разу навіть признавсь дядькові Тимосі, але ніколи не думав, щоб він мені скував справжню залізну невеличку шабельку.

– О, дядечку! – тільки й міг скрикнути я, хапаючи шабельку в руки.

Мої мрії справдилися: тепер я можу піти проміж хлопців певний, що ні в кого нема такої штуки, що я зовсім козак із шаблею.

– О, дядечку! Які ж бо ви добрі!..

– Добрий тепер, а то сердився, пуцьверинку!

Але я вже не слухав його: вхопивши шабельку, я повертав її на всі боки і розглядав свій дорогий скарб. Нарешті, не мігши вдержатись, я крикнув дядькові Тимосі: «Я зараз!» – і чимдуж чкурнув до хлопців похвастати подарунком.

Згадуючи тепер дядькове Тимошине обличчя, яким воно було в ту хвилину, і його добрі голубі очі, я не зважуюся сказати, хто з нас був тоді щасливіший – я чи він.

III

Казав уже я, що дядько Тимоха пробував собі молодиком. Всі так ізвикли бачити його без подружжя, що надзвичайно здивувались, дочувшися, що він має одружитися. Уперше я це почув у своїй сім’ї – батько казав про це матері й додав:

– От, на старість розуму рішився!

– Зовсім скрутила чоловіка, – промовила мати. – Пропаде він з нею ні за що!

Ці слова як ножем різонули мене. Дядько Тимоха пропаде ні за що! Мені так зробилось у цю хвилину жалко його й страшно, що я, вхопивши шапку, побіг до його. Він кував, як і завсігди, тільки був тепер сам, без молотобійця. Я вбіг у ковальню і, нічого не розбираючи, не оберігаючись розпеченого заліза, кинувся до його.

– Що це ти, Василю! Бережись, попечешся! – придержав мене дядько Тимоха. – Чого це ти?

Але я не міг нічого відмовити і почав тільки хлипати.

– Оттакої! – здивувався Тимоха. – Чого це ти рюмсаєш? Що це тобі?

– Мені вас, дядьку, шкода… – ледве міг я вимовити.

– Мене? Отака ловись! А що ж я? Вмираю, чи що?

– Але ж ви хочете одружитись, і мама… кажуть, що ви… Ви пропадете… – і сльози знову полились у мене з очей. – До кого ж… я… ходитиму тоді?

– Так он що… – промовив дядько Тимоха, трохи помовчавши. – Ну, цього не бійся, – я ще не загину, і ходитимеш ти до мене, як і ходив.

Мабуть, дядько Тимоха вмів мене розважити, і через який час я покинув плакати.

Дядько Тимоха одружився.

Я