Борис Дмитрович Грінченко - Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко

ходив до його в ковальню, як і раніше, і часто бачив його жінку. Була собі вона невеличка моторна молодиця, чепурненька, щебетлива. Сирота без хати, без шматка хліба, вона пішла за дядька Тимоху, щоб не жити голодною й холодною, тиняючись по наймах. Так казано в нас у сім’ї і лаяно її, казано, що вона одурила дядька Тимоху, що не любить його і що нечесно дівувала. Я слухав це все і, хоч не все розумів, але ж став не любити Пріську (так її звали) і завсігди тікав з ковальні, коли часом вона була там, як я приходив. Але дядько Тимоха любив її, здається, без краю – принаймні він з неї очей не зводив, як вона заходила до його і стояла у чорній похмурій кузні, серед кіптяви, диму і залізних уламків весела, чепурна, молода. А він, чорний, умазаний, кривий і старий, таким бідолашним здавався поруч із нею, що мені невимовно жаль було його в такі хвилини.

IV

Минав рік. Дедалі, то все більше та більше я став помічати, що дядько Тимоха смутний. Знаєте, дитяче серце чуле на це, а найбільше ще до того чоловіка, кого любить. Так і як…

Згадую, що це було восени. Я чогось давно вже не був у дядька Тимохи, і мені схотілося побігти до його.

Ще не доходячи до ковальні, я почув, що хтось у їй кричить. Я здивувавсь і ще скоріше побіг. Добігаю – дядьків Тимошин голос. Тільки я на двері збіг та так і скам’янів на місці. Я ніколи не бачив таким страшним дядька Тимоху. Лице бліде, аж синє, – дарма, що на йому сажа й кіптява налягли, очі страшні, блискучі, у руках вершляг. Він маха їм, іноді б’є по ковадлу, сам кричить:

– А! Так! Одурити старого дурня!.. Молодший, кращий!.. Так йому, старому йолопові, й треба, – не квапся до молодих!.. Так!.. Але ж і падлюка!..

І він ударив вершлягом по ковадлу.

– Одурила! Наче я не любив її… Та я її вб’ю, вб’ю прокляту!..

І він знову махав вершлягом, знову гупав по ковадлу.

Він був п’яний.

– Та годі бо вам, дядьку, – вмовляв молотобоєць, – ще може й на добре повернеться.

– На добре? – ревів Тимоха. – На добре, кажеш? Ні вже, тепер он на яке добре повернеться, як я їй оцим молотом голову розвалю, вб’ю її, роздавлю, як жабу!

Він кричав так люто, а його обличчя було таке страшне, що я, зостраху, кинувся геть із кузні…

Увесь день до вечора я пролежав у бур’яні на нашому городі. Ні їсти, ні пити я не міг нічого. Дома думали, що я хворий.

Уранці я не втерпів і знову побіг до ковальні, щоб хоч подивитися, що там робиться. Але ковальня була замкнена. Другого, третього дня – теж. Дядько Тимоха не робив у кузні, а в нас у сім’ї казано було, що він п’є. Я мучивсь і щодня по кілька разів бігав до ковальні дивитися, чи нема його там, і робив це крадькома, щоб ніхто не знав. Але ковальня все не відмикалася.

Так проминув тиждень.

Одного ранку, нарешті, я діждався свого: я побачив дядька Тимоху біля кузні. Стиха я підійшов і глянув на його. Глянув і злякався: обличчя бліде, очі позападали, якась мука світиться в їх. Увесь якийсь мов пригнічений він, а зістарівся так, що й не пізнаєш. Одягнений у кожусі, за плечима торбина. Стоїть, замикає кузню. Побачив мене – зрадів.

– А, Василю, і ти тут! Давно я тебе не бачив.

Замкнув, немов іти хоче.

– Дядечку, куди це ви?

– Треба йти.

– Куди йти?

– Далеко.

– Як-то далеко? Чого далеко?

– Того, що в своїй хаті місця нема…

Я й сам не зчувся, як він нахилився до мене, як обняв мене і почав цілувати. Чую, сльози на моє лице капають, капають…

– Дядечку, голубчику, що це ви?

– Це я так, нічого, Василю… На старість, бач, плакати задумав… Прощавай, мій любий, прощавай!.. Адже ти один, мабуть, на всьому світі любив мене… Прощавай!..

І я вже плачу, ридаю, вхопившися за його руками.

– Ой, не ходіть, дядечку, не пущу!.. Не ходіть, або мене з собою візьміть!

Але не помоглося – пішов…

Кажуть, дитячі сльози – дурні сльози. Не завсігди, мабуть…

Уже потім, як підріс я, розказувано мені, як воно сталося. Тимошина жінка пішла за його тільки через те, що нікуди було подітися, – то вона недовго прожила з старим і знайшла собі сусіднього парубка. Поки Тимоха не знав цього, то було добре, хоч і все село про це відало. Але одного разу він, вернувшися з ковальні порано, спіткав у себе в хаті того парубка і зрозумів усе. Він і слова не сказав жінці, а запив страшенно і все сварився й нахвалявся, що вб’є її. Але до неї не йшов. Вона ж сподівалася, що це перейде, і не чіпала його. Через тиждень одначе він кинув пити, витверезився й пішов додому.

Жінка була в хаті. Мовчки зібрався він, одягся, узяв дещо і, вже виходячи з хати, промовив.

– Зоставайся сама – хата єсть, худоба якась єсть – живи! Може, щасливіша будеш… Тільки не одури й його, як мене одурила. Хай тобі Бог простить.

І більше нічого…

Жінка зосталася – повія була на все село.

Через тиждень після того, як дядько Тимоха пішов з села, ми перечули, що він у наймах, за коваля, в якогось пана; а місяців через півтора прийшла у волость звістка, що в полі, біля шляху, знайдено замерзлого чоловіка, а був то дядько Тимоха… Казано, що він страшенно пив і п’яний замерз у полі.

Я плакав гірко, як почув про це. Та й тепер сльози набігають на очі, як згадаю я безщасного дядька Тимоху, згадаю, як він любив мене і як його заносило снігом у полі одинокого, замерзлого… Сльози знову набігають, як і тоді.

Підпал

I

Уся сім’я Семенова Коломійцева ще спала, коли враз почувся голосний крик:

– Уставайте! Горимо! Горимо!..

Молодший з двох синів Семенових – Грицько почув той крик перший і зірвався з долівки[246] не спав.

– Лукіє, вставай: чуєш! – почав він жінку будити. Та, – йому на диво, – жінки не було там, де вона лягла звечора.

Ніколи було Грицькові про те думати, чого це її нема. Він, штовхаючи та сіпаючи, збудив брата та батька й вискочив з хати, кричачи:

– Уставайте! Горимо!..

Було свято, – тим ото хоч уже й світало, а Семенова сім’я ще спала. Як вискочив Грицько,