Борис Дмитрович Грінченко - Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко

хотів спитатися, що це, що тут треба робити. Ліна сиділа на канапі, якось прищулившись, зобгавшись, зціпивши руки, біла, як стіна. Він хотів кинутися до неї, але в цю мить сліпа досягла до його, вхопилася кощавими пальцями йому за руку й казала далі хрипким голосом, раз у раз уриваючись, мов їй важко було знаходити слова:

– Зять пограбував… Усе моє… Все… І дом, і земля, і гроші… А він одняв…

– Як одняв? – спитав Горинович, силкуючися зрозуміти, шо це діється перед їм.

– Жила з дочкою… Умерла дочка… Коли б не вмерла. – прийшла б… Десять років не чула її… І Ліна… дівчина… онука… всі повмирали… Ні, не повмирали… – казала Параска, – живі… А до мене – ніхто… Десять років… Відколи відняв… Сліпа не бачить… Каже: окладний лист із земства… Підпишіть… Отак і тут… Я не бачу… Я підписала… А то не складний лист, то документ… на все… щоб йому все… Забрав, мене замкнув… Щоб нікому не сказала… І ніхто, ніхто не… Як це?.. не одвідав… десять років… Боже!.. За що? Десять років!.. Ніхто!.. Рятуйте! Ви чужий… Ви чужий… У вас серце… У моїх дітей нема. Рятуйте!..

Вона крикнула й захиталась. Горинович підхопив її, більше доніс, ніж довів, до великої канапи і положив на їй, підсунувши під голову подушку.

Підвівшись, побачив у дверях наймичку.

– Лікаря! – скрикнув. – Лікаря швидше! Наймичка вибігла.

Горинович нахилився над сліпою. Вона здригнулася кілька разів і стихла. Горинович притулив руку їй до серця, – воно не билося. Вона вмерла, витративши всю силу на останній вибух.

Тоді Горинович повернувся до Ліни. Вона вже стояла бліда, прибита. Перед його поглядом вона спустила очі і стала нерухомо. Горинович затремтів од страшного холоду, але перемігся.

– Правда? – спитався він і сам злякався свого дивного голосу.

– Я… я не знаю… Я була тоді ще малою, – відказала, ледве говорячи, Ліна. – Батько тільки Параску пускав… Завсігди замикав… Я не могла…

– Та ви ж прохали, вмовляли, благали батька, щоб він випустив, не мучив?.. Кажіть же!

– Еге… я… еге…

– Неправда!

Вона мовчала.

Він рвонув її за руку і притяг до мертвої.

На єдвабній[238], шитій шовком подушці спочивала страшна голова людини, що сталася трупом давно, ще перед десятьма роками; брудне дрантя, брудні кощаві ноги лежали на пишному червоному оксамиті.

– Сиділи на цій її канапі, жили в її будинкові, закрашали себе цими золотими цяцьками, за її гроші добутими, їли й пили сласно, а вона вмирала з голоду, замерзала в дранті! І ви мовчали? Та кажіть же!.. Кажіть же щось!.. Виправдуйтесь!..

Вона стояла перед ним і тремтіла.

А Горинович почував, що ще мить, і він зробить щось дике, щось нелюдське – вдарить її, уб’є цю зрадливу гадину, що могла спокійно спати в одній господі з закатованою мученицею, жити з її мук і сміла казати слово: люблю.

Він чув, як огонь обнімає йому голову, груди…

Він кинувся з хати, щоб утекти від такої… щоб не бачити її!..

Дядько Тимоха

I

Дядько Тимоха… Як живий устає він у мене перед очима… Здоровенна кудлата голова з рудою бородою, з обличчям, умазаним у киптяву й сажу, з голубими очима, такими голубими й добрими, що кожна дівчина забажала б такі мати. А проте очі ті не всякий міг помітити, бо ховалися вони під стріхою з рясних довгих брів. Голову вткнуто йому на широчезних могутніх плечах, а ввесь Тимоха держався на двох стовпах, обутих у велетенські чоботища. На превелике лихо, один стовп був дуже кривий, і Тимоха більше волочив його, ніж ходив на йому. Дядько Тимоха був коваль, і дві його здоровенні жилаві руки з засуканими рукавами щодня, як пірцем, повертали й гупали важким півпудовим вершлягом[239] по залізному ковадлу[240] так дуже, що те гупання чути було далеко селом, хоча кузня Тимошина й стояла аж на краю, на вигоні. Коваль він був знаючий, дотепний, тому ж то, тільки почують на селі це важке гупання, так зараз і чвалають до ковальні дядьки, несучи поламані сокири, необшиновані колеса, ведучи непідкованих коней. З Тимохою ніхто ніколи не торгувався, бо всі звикли до того, що коли він скаже яку ціну, то вже не скине й копійки. Коли ж хто-небудь, не знаючи його звичаю, давав йому менше, ніж він заправив, Тимоха, нічого не відмовляючи, одвертався до свого ковадла і починав гупати вершлягом. Чоловік, силкуючися перегукнути цей гугот, кричав:

– Ну, що ж? Бережись!

На ці слова Тимоха своїм могутнім басом відмовляв, покриваючи голосом гупання:

– Піди, розкажи своєму дідові!

Як же чоловік, ще трохи підождавши, накидав йому копійку або дві, Тимоха гукав:

– Поцілуйся з своїми двома копійками!

Кінець був звичайно такий, що чоловік платив Тимосі стільки, скільки той хотів, бо другого коваля у селі не було.

Але траплялися й такі випадки.

Приносить який дядько сокиру або долото[241] насталити, або ще що. Тимоха починає обглядати те, що йому принесено, з усіх боків.

– Гм… Твоя сокира таки зазнала лиха…

– Та було всього по хазяйству… Тільки вже настали, будь ласкав!

– Нову б тобі, мабуть, краще…

– Та воно так, дак же ж на нову грошей треба. Полагодь уже цю як-небудь. Я тобі дві злоті дам, – поспішається дядько, бажаючи зробити Тимоху прихильнішим до своєї сокири.

– Два злоті! Ах ти ковтьоба[242] дурна! – зненацька визвірюється Тимоха.

– Та хіба я що? Чого ти лаєшся?.. Коли вона більш не стоїть… – виправлявся збентежений дядько, думаючи, що Тимосі здалась малою ціна.

– Два злоті! – не вгавав Тимоха. – Два злоті! Який же ти після цього хазяїн, коли ти мені за таке два злоті даєш! Який же ти хазяїн, питаюся я в тебе?

Дядько зовсім уже не знав, що йому й казати, а то найбільше через те, що розпалений Тимоха пхав йому під носа безщасну сокиру.

– Два злоті! Та ти знаєш, що всій сокирі ціна коповик, а ти за ту роботу, що семигривеника коштує, два злоті даєш! У, ковтьоба! Заходь надвечір та принось семигривеника!

І Тимоха кидав сокиру в куток, а сам знову починав гупати вершлягом.

II

Але ж не подумайте, що дядько Тимоха був сердитий і похмурий – зовсім ні, і я це знав більше, ніж хто інший. Я був тоді ще малим хлопцем і дуже часто бігав до його: він нам родич доводивсь якийсь, та й ковальня його була недалеко від нас; а найбільше те мене тягло до його, що