Шевчук Василь - Терновий світ, Шевчук Василь

І тут йому Зевес послав Меркурія в особі Федора, що, посміхаючись, подав листа.

— Пахтить приємно, — хмикнув. — Напевно, від мадами... Тарас тицьнув йому монету в руку, схопив конверт і надірвав. Писала йому Маруся Максимович з Михайлової гори!

Хоч знов не дуже певно, та все ж, та все ж... Оженить вона його, знайде йому княгиню!..

Це додало рішучості, і він пішов — ледь не побіг — до віце-президента.

Граф вислухав його уважно, звелів гукнути писаря і тут же продиктував листа до графа Адлерберга, міністра двора його величності...

Чекав п'ять днів. Ні звуку! Так, ніби вкинули той лист Толстого не в канцелярію міністра, а в швидкоплинні води ріки Неви. Вже й гроші давно були при ньому і зроблено давно запаси паперу, фарб та пензлів, що знадобляться йому в чарівних мандрах по Україні, яка прибралася весняним цвітом, мов наречена, і жде його, а дозволу все не давали. Робота валилась з рук, книжок і то не міг читати довго: вривалися гіркі думки, припущення, а то й сміливі заміри, що призвели б до хтозна-чого. Стримував себе, як міг, гасив огонь обурення. А на Вкраїні цвіли садки, і солов'ї витьохкували, і розливалися морями ріки, й плугатарі йшли за волами чорними масними борознами, і парубки з дівчатами збирались вечорами біля ставків, щоб упізнати суджених і перелитися в солодкозвуку пісню, піднестись з нею духом над безпросвітністю свого буття в неволі!..

Схопився з ліжка, де він лежав, повержений нудним, важким чеканням, жбурнув журнал, яким хотів розважитись, і збіг униз. Постояв тут, сновидою пройшов від сходів до вікна й, не глянувши в убогий двір, де тільки-тільки з'являлась брость на чорних ще деревах, пішов назад. Спинився біля ширми, що затуляла сходи, й на ній, немов на полотні, побачив синю воду, побрижену весняним рвійним вітром, зелено-жовту кручу, порослу купами дерев, кущів і ген над ними — церкву із чорними очима вікон... Це ж Трахтемирів!..

Видиво одразу щезло. Сів на диван, схопив у руки голову, бажаючи побачить ще якусь картину з-над берегів свого Дніпра, й уже не зміг. Була майстерня, тиха чиясь хода у коридорі й самотина... Не думав і не гадав, як прагнув у сум'ятті казарм, квартир, де надавали йому пристанище, побуті, хоч трохи на самоті, що цей омріяний душевний стан бував таким страшним. Ще, може, якби мав право куди завгодно їхати і де завгодно жити, то гостро так не відчував би... Щось скоїлося із ним — постарів чи знемігся, — що став таким нетерпеливим. Чиновники і зла недоля за десять років служб .і його привчили ждати не днями — місяцями або й роками. А нині... Може, відчув, що мало йому зосталось жити, що гріх тяжкий так марнувати дні золоті, осінні дні?...

По-молодому звівся і заходив майстернею. Примкнули йо на волі, обклали, наче звіра, в оцій норі мисливці од жандармерії!.. Він мусить щось зробити, порвати пута, вирватись в широкий світ!.. Пожде ще трохи й... Господи, невже і її твоя всеблага воля, невже і ти з жандармами твориш гвалтовність душам своїх людей?.. Мовчиш, мовчиш?.. Бо соромно тобі зізнатись, боже, у цій ганьбі!.. Ісус, твій син, пішов на смерть за скривджених, а торжествують можні, а той, хто був зневажений, ним і лишився, господи!..

Відчув, у серці скупчилося вже стільки болю, гніву, щ може раптом вибухнути, немов ядро. Щось мав негайно вдіяти, порятуватись чимось!..

Оглянувшись і не знайшовши виходу, пішов чимдуж нагор; і сів за стіл. На вірші не сподівався, то хоч листа напише і в ньому виллє душу, віддасть паперу частку своїх жалів Чекаючи того дурного виду, чи паспорта, не відповів Марусі що жде його, — а може, вже й не сама! — в гостину. Напише поки що все так, як є...

Узяв паперу аркуш, вмочив перо й, перш ніж писать, примружив очі й спробував її побачити перед собою... Не зміг. Самі лиш очі глянули на нього так, мов скрикнули, мої пропекли вогнем жагучим душу... Як у Москві, коли вона співала йому пісні народу, що їм обом був рідний і дорогий... "Мій любий, мій єдиний друже! — почав писати, терпнучи під тим одвічним поглядом. — Спасибі Вам, моє серденько, за Ваше щиреє, ласкавеє письмо. В той самий день, як я получив його, заходився клопотать о паспорті, та й досі ще не знаю, чи дадуть мені його, чи ні. — Задумався, згадав своє "велике сидіння" в Нижньому і рушив гнівно далі: — Перше в столицю не пускали, а тепер з цієї смердячої столиці не випускають. Доки вони будуть знущатись надо мною? Я не знаю, що мені робить і що почать. Утікти хіба нищечком до Вас та, одружившіїся у Вас, і заховаться. Здається, що я так і зроблю..." Внизу почулись кроки та скрип дверей.

— Хто, хто в цій хаті живе?! — гукнув бадьоро Честахівський.

— Я, вовчик-братик! Заходь, завиємо з тобою вдвох!

— Ні, заспіваємо якоїсь, батьку, є новина! — збіг Честахівський на антресолі. — Зустрів мене пан Білозерський, котрий Василь Михайлович, і попросив покликать вас до нього, аби порадитись... Про що б ви думали? Та про... журнал!

— Про наш журнал? — схопився Тарас на ноги. — Таки одважився Василь на се святеє діло!..

Обняв Грицька й поцілував. За добру вість...

...Як не зрадів, а не одразу побіг на поклик Білозерського. Віддав листа на пошту і вже тоді, прогулюючись, пішов у бік Аптекарського провулку, де жив Василь... чи пак Василь Михайлович, як зауважив йому Куліш... Стривай, а як же без Куліша? Без Костомарова, що й досі ще в Саратові, куди подався торік у серпні служити в комітеті по звільненню селян? А втім, він має вже повернутися — його запрошено посісти кафедру російської історії у Петербурзькому університеті. І вітри повертають на круги свої! Микола знов професор, лише не в Києві, а в Петербурзі... Тринадцять років тому, також у травні місяці, він готувався стати на цю стезю... Які вони були тоді гарячі та молоді!.. Так ніби й досі бачив Хрещатик, двір із садом, що у цвіту... Гуде бджола... Й на них із Костомаровим спадає снігом тихий вишневий цвіт... Тоді ото й сказав Микола про Товариство святих Кирила і Мефодія... Були думки і про журнал, та в скорім часі... Може, хоч нині збудеться та заповітна мрія!..

Його зустріла у передпокої Надія Олександрівна, дружина Білозерського.

— Ви зовсім нас одцуралися, — сказала з милим докором. — Василь переживає...

— Діла й журба, Надійко! — розвів Тарас руками. — Вам добре, ви родиною...

— То одружіться скоренько.

— Немає з ким... Ось вирвусь на Україну і там — нехай каміння з неба! — знайду свою княгиню.

— Ви, мабуть, вельми перебираєте?

— Та ніби й ні... Тут просто нема таких...

Василь не зміг діждатись у кабінеті, прибіг на голос.

— Правда? — спитав Тарас, вітаючись.

— Ви про журнал?

— А то ж про що!

— Ходімо до кабінету, — нахмурив брови Василь Михайлович. — Розмова довга...

Він споважнів, відколи вони не бачилися. А може, важне діло наклало свою печать?..

Господар чемно сам відчинив двері.

Із крісла підвівся Чернишевський.

— Хіба не відаєш, де я живу?

— Не всім потрібно знати про наші з вами зустрічі...

— А я зрадів, — втрутився Білозерський. — Сам бог послав його мені порадитись про наш журнал! Прошу, сідайте. Надю! — гукнув. — Будь ласка, чаю!

— З ромом! — додав Тарас. — Якщо, звичайно, можна...

— Ви й досі любите вживати чай із ромом? — спитав Василь Михайлович.

— Ти ж знаєш: я людина твердих і сталих переконань, — пожартував.

— Ви хоч про це жандармам не признавайтеся, — озвався Чернишевський.

— Колись їм так хотілося оголосити мене п'яницею і волоцюгою, аби довести, що з хама, як не прагни, не буде пана, — сказав Тарас.

— Це на Фонтанці, в Третьому?

— Попов старався, Дубельт...

— І що?

— Не вийшло. Мусили ковтать мене як автора підбурливе супротицарських віршів...

Принесли чай і пляшку з ромом.

— Налити? — тихо спитав Василь Михайлович.

— Хай трохи згодом, — сказав Тарас. — А то Микола, Гаврилів син, подумає, що я люблю ром більше, ніж наш журнал майбутній...

— Скажу одразу, — мовив Василь врочисто, — це ваш журнал, Григоровичу, для вас іду я на цю голгофу!

— Голгофу? — глухо спитав Тарас.

— Дістати дозвіл — мука, цензура буде все розглядати в лупу — страждання знов, з Паньком боротись тяжко, аби не збив на манівці — це вічний бій Давида і Голіафа!..

— Останній пункт — вузловий, — озвався Чернишевський. — Куліш активний, впертий і не безправний в цьому трудному ділі. Він буде гнуть своєї, вести журнал на хутір і... на поразку. Бо хто в наш час захоче іти назад, тонути в етнографізмі!

— У нас таких доволі, — сказав Тарас. — І в тому зло. Є люди, яким здається, ніби народ наш ніжно-мрійний...

— Хіба ж і ні? — схопився Білозерський. — Та ви самі... у ваших творах!..

— Васю, — спинив його ласкаво. — Я ж не сказав, що це не правда. Правда. Але не вся. У нас тяжка історія, полита кров'ю, вистелена кістками... Й ворожими в тому числі!..

— Так, ваша правда... — втисся Василь у крісло, немов хотів сховатися од всіх майбутніх клопотів.

— Бачиш, журнал повинен кликати не тільки до задумливості та споглядання, а й до рішучих дій.

— Як кажуть, вам і карти в руки, — сказав Василь.

— Я все зроблю, що зможу. Проте цього замало. Важливий тон журналу, його загальний напрямок, мета, якої прагне і до якої кличе він передплатників...

— То, може б, ви взяли кермо? — спитав Василь. — Я вам би ревно допомагав...

— Ні, — встав Тарас. — Журнал з таким редактором у світ ніхто не пустить. Як пустять же через недогляд, то враз прикриють. А друге, братія пишуща наша — хто в ліс, а хто по дрова, їй треба час, щоб взяти правильний, єдиний тон. Я для такого діла гарячий надто, а ти — якраз...

— Розумно і переконливо, — підтримав Чернишевський.

— А ваш журнал? — пручався Білозерський. — Некрасов же...

— Панаєвський! Ваш буде — Білозерський... Запала довга тиша. Напевно, Василеві не дуже гріло душу це порівняння, оскільки Петербургом ходили різні брудні плітки про співредакторів журналу "Современник".

— А чай прочах! — сказав Тарас, сьорбнувши з чашки. Василь хотів гукнути, щоб замінили, але Тарас його спинив:

— Зігрієм ромом, други. Холодний чай не так вганяє старих у піт.

— Хоча й нема між нас старих, пристанемо на цю премудру думку, — сказав Василь.

— Пристанемо, — влив і собі в чай рому Чернишевський. — Ми, смертні, мусим знати, що полюбляють пити великі наші люди!

— Миколо, гріх вам буде...

— У правді нема гріха.