Нечуй-Левицький - Над Чорним морем, Нечуй-Левицький

25 000 то зо­лоті, то брильянтові, та все ко­ли­ва­ються од вітру й не­на­че драж­нять йо­го.

Фесенко про­ки­нув­ся. В вікно ли­лось зо­ло­те проміння га­ря­чо­го літнього сон­ця й си­па­лось пля­ма­ми на білу стіну. Пер­ша дум­ка, яка май­ну­ла в йо­го го­лові, бу­ла за ре­зе­ду та нар­ци­си.

«Пху, на те­бе, са­та­но! Не ви­ла­зить отой бур'ян з го­ло­ви, - аж крик­нув сер­ди­то Фе­сен­ко, вста­ючи з пос­телі. - А цей бур'ян тре­ба до­ко­неш­но дос­та­ти, хоч з каміння ви­лу­пать. Де я йо­го дос­та­ну? Ага! піду в фран­цузький ма­га­зин та дос­та­ну роб­ле­них нар­цисів! Це бу­де ще ефектніше! Ой, гар­но я при­ду­мав!»

Поки в ма­га­зині сту­ли­ли бу­ке­та з нар­цисів, Фе­сен­ко що­ве­чо­ра їздив на Ве­ли­кий Фон­тан до Нав­роцьких. Він ждав і не міг діжда­тись, по­ки той бу­кет бу­де го­то­вий.

XII

Другого дня Са­ня забігла зран­ня на чай в но­мер до Му­раш­ко­вої. Во­на довіда­лась, що з Ки­ши­не­ва при­бу­ла са­ме в той час до Оде­са Махнівська, її то­ва­риш­ка й ве­ли­ка при­ятелька, і зай­шла до Му­раш­ко­вої на розвіди­ни. Там во­на зас­та­ла й свою под­ру­гу, Махнівську. Ве­селі пан­ни сіли за стіл, пи­ли чай, ба­ла­ка­ли й не мог­ли на­го­во­ри­тись. В од­чи­нені вікна повіва­ло вранішньою про­хо­ло­дою. В но­мері ще не бу­ло душ­но. Са­ня поз­до­ров­ша­ла, по­ве­селіша­ла. Ми­ну­лась три­во­га, впав спокій на сер­це: і по­ве­селіша­ли ясні очі, по­чер­воніша­ли зблідлі ус­та. Му­раш­ко­ва сиділа край сто­лу й ши­ла со­роч­ку.

- Надю, до­ки ти бу­деш плу­та­ти оте шит­во? - ска­за­ла Са­ня. - Кинь геть оту ро­бо­ту! Не мо­жу навіть ди­ви­тись, як хто си­дить та порп­ляється гол­кою в по­лотні.

- Оце ди­во! Шию й ви­ши­ваю, бо со­ро­чок тре­ба, - обізва­лась На­дя.

- То дай швачці. Хіба в твоєї ма­тері та­ки не знай­деться зай­вих гро­шей, щоб най­ня­ти швач­ку? Геть по­кинь оту нісенітни­цю! Оце шит­тя тільки за­мо­ро­чує па­мо­ро­ки. Од йо­го го­ло­ва мо­ро­читься, стає твер­да, - ска­за­ла Са­ня.

Вона схо­пи­лась з стільця, ви­хо­пи­ла в Наді з рук ру­ка­ви ви­ши­ва­ної со­роч­ки й, жар­ту­ючи, нас­то­ро­чи­лась ви­ки­ну­ти у вікно. На­дя лед­ве встиг­ла вхо­пить її за ру­ку. Во­на од­ня­ла од Сані ру­ка­ви.

- Та й пус­туєш же ти, Са­ню! Ма­буть, ра­да, що заміж йдеш, - обізва­лась Му­раш­ко­ва. - А я тобі рад­жу: нав­чись не тільки ши­ти, але й кроїти.

- Навіщо? - крик­ну­ла Са­ня.

- Пригодиться. Я са­ма шию собі не тільки со­роч­ки, але й навіть оці бу­денні сукні, щоб не пла­тить в ма­га­зи­ни ска­же­них гро­шей. Не знаєш ти, Са­ню, ли­ха, як я ба­чу, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- А на­ука? а книж­ки? Я луч­че б щось ціка­ве про­чи­та­ла, ніж ма­ла б ну­ди­тись та сліпа­ти очи­ма над тим шит­тям, - ска­за­ла Са­ня.

- Наука на­укою, а ро­бо­та ро­бо­тою, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. -Са­ню, а чи зу­гар­на пак ти зва­ри­ти борщ або будлі-яку стра­ву?

Саня ши­ро­ко розп­лю­щи­ла очі.

- Сказати по правді, не вмію й нез­дат­на до то­го, - ка­за­ла Са­ня. - Знаю, що в борщі є кар­топ­ля, ка­пус­та, ци­бу­ля, помідо­ри, огірки, трош­ки са­ха­ру, чи що…

Махнівська й Му­раш­ко­ва за­ре­го­та­лись.

- Ну, я ще ніко­ли зро­ду не їла бор­щу з огірка­ми та з са­ха­ром, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. - А я борщ зва­рю тобі та­кий, що й ку­хар не пот­ра­пить зва­ри­ти.

- А хто ж тобі ва­ри­ти­ме борщ, як ти вий­деш заміж? - спи­та­ла Махнівська.

- Куховарка, - ска­за­ла Са­ня.

- А як во­на бу­де не­до­теп­на та не вміти­ме? - спи­та­ла Му­раш­ко­ва. - Не Ко­маш­ко ж за­хо­диться ва­ри­ти тобі борщ.

Саня за­мовк­ла й за­ду­ма­лась. Вид в неї од­ра­зу став по­важ­ний. Ма­чу­ха та­ки ду­же ски­ну­лась на арис­ток­рат­ку й не вчи­ла ні її, ні своєї Мані ні кроїти, ні пек­ти, ні ва­рить. Пе­редніше Са­ня за це й не ду­ма­ла й не га­да­ла, але, те­пер чо­гось ці пи­тан­ня ста­ли для неї не жар­та­ми, а чимсь серй­оз­ним.

- Бач, які в те­бе, Са­ню, біленькі руч­ки! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. - Ти все ко­ло кни­жок. А глянь ли­шень на мої ру­ки. Прав­да, чорні, заш­ка­рублі та шерсткі?

Мурашкова при­ту­ли­ла свою смуг­ля­ву ру­ку з дов­ги­ми тон­ки­ми пальця­ми до Са­ни­них білих пух­кеньких ру­чок. Од­лич­ка бу­ла та­ка, як між сільською па­ля­ни­цею та фран­цузькою бул­кою.

- Бач, які твої білі руч­ки! Я своїми ру­ка­ми ча­сом і лож­ки й тарілки пе­ре­мию, бо в нас од­ним од­на най­мич­ка, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Знаю, знаю, що ти пе­редніше од усього прак­тич­на лю­ди­на; бо ти гре­ки­ня ро­дом, - обізва­лась Са­ня.

- Ти та­ки вда­га­ла: я й справді прак­тич­на. Я лю­ди­на діла і хо­чу й свої пе­ресвідчен­ня прик­лас­ти до діла. Ко­ли я на чо­му ста­ла в пог­ля­дах, то ме­не тяг­не якось до діла. Ки­дай, Са­ню, ви­щу на­уку та ста­вай до якоїсь ро­бо­ти, до діла або до спра­ви на­род­ної, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Ні, не ки­ну. І я ко­ли на чо­му пос­тав­лю, то вже не ос­туп­люсь од сво­го, - ска­за­ла Са­ня.

- Поки сон­це зійде, ро­са очі виїсть! Час не жде, час пли­ве, і на­ше жи­вот­тя пли­ве, як пли­вуть хвилі на морі, - обізва­лась Му­раш­ко­ва. - Я нуд­жу­ся без діла. Чую який­сь во­гонь в собі. Якась три­во­га в душі ча­сом вночі спа­ти мені не дає. Я хо­чу діла і діла путнього. Моє жи­вот­тя йде мар­но. Ми тільки сло­ва­ми та іде­ями граємось, як діти м'ячем, а діло…

- Бо ти, На­дю, нер­воз­на, хоч і прак­тич­на, та ще й до то­го, на­чи­тав­шись до­волі кни­жок, ду­же до сер­ця прий­маєш прин­ци­пи та пог­ля­ди, - обізва­лась Махнівська.

- А ти над­то вже спокійна та рівна на вда­чу. Ти вий­деш заміж і, надісь, за­раз ста­неш бур­жу­аз­кою, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

- Ба не ста­ну. Я й в сім'ї зроб­лю ба­га­то де­чо­го до­ладнього, зроб­лю ба­га­то доб­ра, бо сім'я, як світло - мо­же да­ле­ко пус­тить од се­бе теп­ле й яс­не проміння. Не се­ред сте­пу ж та пущів жи­ти­ме сім'я, - обізва­лась Махнівська.,

- Боже по­мо­жи! А я та­ки й справді нер­воз­на: пус­те, од­но­тон­не, тра­диційне жит­тя ме­не ду­шить, як чад. Я хо­чу діла! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва й стук­ну­ла навідлі ру­кою по столі, взру­шив­ши свою ду­шу. По її ма­то­во­му лиці роз­лив­ся лег­кий рум'янець. Темні ве­ликі очі блис­ну­ли вог­нем.

В двері хтось ніби бо­яз­ко й обе­реж­но пос­ту­кав. Усі до­га­да­лись, хто прий­шов; в но­мер увійшов Ко­маш­ко, а за ним Мав­родін. Привітав­шись з пан­на­ми, во­ни посіда­ли кру­гом сто­ла й по­ча­ли роз­мов­ля­ти.

- А знаєте, ко­го я сьогодні стрів в Одесі? - ска­зав Ко­маш­ко. - Арис­ти­да Се­лаб­ро­са.

Мурашкова спо­чат­ку ніби зля­ка­лась. В неї що­ки зблідли, очі при­тух­ли. Потім во­на рап­том по­чер­воніла. Кров вда­ри­ла в її що­ки; скла­доч­ки під очи­ма ста­ли ро­жеві. Ве­ликі тем­но-карі очі ста­ли ве­селі й заб­ли­ща­ли. Сер­це в гру­дях заг­ра­ло. На неї усю не­на­че пах­ну­ло