Антуан де Сент Екзюпері - Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері

криниці, він зомлів, але встиг показати знаком, що криниця суха. Адже існують підземні припливи солодкої води. І вода кілька років поспіль сочилася до криниць Півночі. Ті криниці знову стали джерелами крові. Ці криниці тримали нас, наче цвях, яким прибивають крила.

Усі думали про великі кошики, повні кори сухого дерева.

Другого дня ввечері ми дійшли до криниці Ель-Бар.

Настала ніч, і я скликав провідників:

- Ви ввели нас в оману щодо стану криниць. Ель-Бар порожня. Що мені робити з вами?

У глибинах гіркої й водночас розкішної ночі сяяли чудові зорі. Замість поживи ми мали діаманти.

- Що мені робити з вами?

Але марна людська справедливість. Хіба ми всі не обернулися в терни?

 

Зійшло сонце, обрізане піщаним туманом, мов трикутник. То було наче шило в нашу плоть. Люди падали, діставши удар по голові. Божеволіли тепер десятками. Але вже не було міражів, які манили б їх своїми прозорими містами. Не було ані міражів, ані чистого обрію, ані сталих ліній. Пісок огортав нас тривожним світлом печі для випалювання цегли.

Підвівши голову, я помітив крізь вихори бліду головешку, що живила пожежу. «Господнє тавро,- думав я,- що позначає нас, мов худобу».

- Що з тобою? - запитав я чоловіка, який шпортався.

- Я осліп.

Я наказав зарізати дві третини верблюдів, і ми пили рідину з нутрощів. На решту верблюдів склали всі наші порожні міхи, і, спорядивши цей караван, я відправив людей до криниці Ель-Ксур, яка начебто була сумнівна.

- Якщо Ель-Ксур пересохла, ви загинете там не гірше, ніж тут.

Вони повернулися за два дні, протягом яких не сталося нічого, тільки померла третина моїх людей.

- Криниця Ель-Ксур,- засвідчили вони,- вікно до життя.

Ми напилися й пішли до Ель-Ксуру, щоб пити знову й поновити запаси води.

 

Піщана буря вщухла, і ми дійшли до Ель-Ксуру серед ночі. Навколо криниці видніло кілька колючих дерев. Але замість скелетів без листя ми побачили спершу чорнильні кулі, що звисали з тонкого гілля. Попервах ми не розуміли, що перед нами, але, коли підійшли ближче до дерев, кулі одна за одною немов вибухнули тріскотом люті. Зграя перелітних ворон, обравши дерева за сідала, миттю злетіла з них, наче плоть, відірвана від кісток. Птахів було так багато, що попри ясний місяць уповні ми опинилися в пітьмі. Ворони, аж ніяк не збираючись відлітати, довго кружляли над нашими головами вихором чорного попелу.

Ми вбили їх три тисячі, бо нам бракувало харчів.

Свято було незвичайне. Люди збудували піщані печі, заповнивши їх сухими кізяками, що горіли яскраво, наче сіно. Воронячий жир напахчував повітря. Команда навколо криниці без упину опускала й піднімала мотузку завдовжки сто двадцять метрів, яка спонукала землю знову давати нам життя. Інша команда розносила воду по табору, наче помаранчі під час посухи.

Я поволі ходив і дививсь, як люди повертаються до життя. Потім відійшов від них і, повернувшись у свою самотність, звернувся до Бога з такою молитвою:

 

«Я бачив, Господи, протягом одного дня, як плоть моєї армії висохла, а потім воскресла. Вона вже була схожа на кору сухого дерева, а тепер бадьора та ефективна. Наші відпочилі м’язи поведуть нас, куди ми захочемо. А проте, якби сонце посвітило ще бодай годину, ми були б стерті з лиця землі - і ми, і сліди наших ніг.

Я чую сміх і співи. Військо, яке я привів із собою,- вантаж спогадів. Ключ далекого існування. З ним пов’язані надії, страждання, відчай і радощі. Воно не є незалежним, а зв’язане тисячі разів. А проте, якби сонце посвітило ще бодай годину, ми були б стерті з землі - і ми, і сліди наших ніг.

Я веду їх до оази, яку треба завоювати. Вони будуть сім’ям для варварського краю. Принесуть наші звичаї народам, які не знають їх. Тільки-но ці люди, які їдять, п’ють і живуть цього вечора найпримітивнішим життям, покажуться на родючих рівнинах, як там усе зміниться, не лише звичаї та мова, а й архітектура бастіонів і стиль храмів. Вони обтяжені силою, що діятиме протягом століть. А проте, якби сонце посвітило ще бодай годину, ми були б стерті з землі - і ми, і сліди наших ніг.

Вони не знають про це. Вони відчували спрагу, а тепер їхнє черево вдоволене. Отже, вода криниці Ель-Ксур урятувала вірші, міста й просторі висячі сади, бо я постановив збудувати їх. Води криниці Ель-Ксур змінює світ. А проте, якби сонце посвітило ще бодай годину, ми були б стерті з землі,- і ми, і сліди наших ніг.

Ті, хто першими повернувся від криниці, сказали нам: «Криниця Ель-Ксур - вікно до життя». Твої янголи були готові зібрати моє військо у великі кошики й викинути його на віки-вічні, наче кору сухого дерева. Ми втекли від них крізь це вушко від голки. Я не можу отямитися. Відтепер якщо я побачу просте ячмінне поле під сонцем, у рівновазі між землею і світлом і здатне годувати людину, я добачу в ньому потаємний засіб або прохід, дарма що поле зовсім не знає, що воно - віз або шлях. Я бачив, як із криниці Ель-Ксур здіймаються міста, храми, бастіони й просторі висячі сади.

Мої люди п’ють і мріють про свій живіт. У них немає нічого, крім насолоди черева. Вони зібралися коло вушка від голки. А на дні того вушка є лише хлюпіт чорної води, коли до неї доторкнеться відро. Але, пролита на суху насінину, яка не знає нічого про себе, крім насолоди від води, ця вода пробудить незнану силу, що є містами, храмами, бастіонами й просторими висячими садами.

Я не можу отямитися, якщо ти - не замковий камінь, спільна міра і значення і для нас, і для інших. Ячмінне поле, криниця Ель-Ксур і моє військо - я б бачив у них тільки безладні матеріали, якби не твоя присутність у них, що дає мені змогу розшифрувати тут місто з зубчастими мурами, яке постає під зорями.

 

CLVII

 

 

Невдовзі ми побачили місто. Але не помітили в ньому нічого, тільки червоні, напрочуд високі бастіони, що немов обернули до пустелі своєрідний презирливий виворіт, бо ж не мали ані