Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей

«Найдорожчий мій друже!

Критична хвилина, про яку ми так часто говорили, настала. Моя таємниця вже наполовину відома. Я думала і сяк і так і нарешті дійшла висновку, що пора відкрити її всю. Сьогодні вранці до мене приходив сер Пітт і просив - чого б ти думав? - моєї руки! Уяви собі! Бідна я, бідна! Могла б стати леді Кроулі! Як зраділа б місіс Б’ют, та й ma tante, 138 якби я зайняла становище, вище за їхнє! І я могла б бути чиєюсь матір’ю, замість... ох, я вся тремчу, коли подумаю, що скоро все доведеться сказати!

Сер Пітт знає, що я одружена, але не знає з ким, тому ще не дуже переживає. Ma tante трохи сердиться, що я йому відмовила. Але вона - сама доброта й великодушність - зласкавилась сказати мені, що я була б йому доброю дружиною, і заприсяглася, що стане матір’ю для твоєї маленької Ребеки. Звичайно, новина спершу приголомшить її. Але чи є підстави боятися чогось гіршого, ніж короткого спалаху люті? Думаю, що ні. Я навіть певна, що ні. Вона тебе так любить (поганий, невдячний ледащо!), що все тобі вибачить. А я справді вірю, що друге місце в її серці належить мені і що їй без мене буде важко. Коханий мій! Щось ніби нашіптує мені, що ми переможемо! Ти кинеш той мерзенний полк, перестанеш грати, брати участь у перегонах і станеш слухняним хлопчиком. Ми всі разом мешкатимемо на Парк-лейн, і ma tante залишить нам усі гроші.

Я спробую завтра вийти на прогулянку о третій туди, де й завжди. Якщо міс Б. піде зі мною, тобі доведеться прийти на обід і самому принести відповідь. Покладеш її в третій том проповідей Портіаса. Але так чи так, приходь до своєї Р.

Міс Елайзі Стайлз.

На адресу римаря, містера Барнета,

Найтсбрідж».

Я певен, що серед читачів цієї невеличкої повісті не знайдеться жодного такого нездогадливого, який не збагнув би, що та міс Стайлз (за словами Ребеки, її шкільна товаришка, тому вона відновила з нею жваве листування), яка заходила по листи до римаря, носила мідні остроги, мала довгі хвилясті вуса і була не ким іншим, як капітаном Родоном Кроулі.

Розділ XVI
ЛИСТ НА ПОДУШЕЧЦІ ДЛЯ ШПИЛЬОК

До того, як вони побралися, нікому немає ніякого діла. Що могло перешкодити повнолітньому капітанові й дівчині на порі отримати дозвіл і повінчатися в будь-якій лондонській церкві? Всі ж бо знають, що коли жінка чогось захоче, то неодмінно знайде спосіб домогтися свого. Мені здається, що того дня, коли міс Шарп подалася зранку на Рассел-сквер відвідати свою любу приятельку Емілію Седлі, ми могли побачити якусь дуже схожу на неї молоду особу, що зайшла до однієї з церков Сіті в супроводі джентльмена з нафарбованими вусами, а за чверть години в його ж таки супроводі вернулась до найманої карети, яка чекала поблизу, і що то й було скромне весілля.

Та й хто б із смертних заперечував право джентльмена одружитися з ким завгодно? Те, що ми бачимо кожного дня, тільки підтверджує таке право. Скільки мудрих і вчених людей одружувалося з своїми кухарками! А сам лорд Елдон, 139 найрозсудливіший з усіх, кого я знаю, хіба не одружився тайкома? Хіба Ахілл і Аякс не були закохані в своїх служниць? 140 Чи ми повинні сподіватися, що незграбний, обдарований великими бажаннями і куцим розумом драгун, який ніколи не вмів володіти своїми почуттями, раптом навчиться розважності й перестане будь-якою ціною домагатися здійснення своєї забаганки? Якби всі люди одружувалися тільки розважно, це дуже погано позначилося б на прирості населення.

На мій погляд, шлюб містера Родона був, мабуть, одним із найчесніших вчинків у тій частині його біографії, до якої нам доведеться звертатися в своїй повісті. Ніхто не скаже, що для чоловіка принизливо захоплюватися жінкою або, захопившись - одружитися з нею, а поклоніння, захват, пристрасть, подив, безмежне довір’я і палке обожнювання, якими цей великий воїн поступово проймався до маленької Ребеки,- це все ті почуття, що, принаймні на думку жінок, аж ніяк не принижували його. Коли Ребека співала, кожна нота змушувала тремтіти його ледачу душу й відлунювала в його дебелому тілі. Коли вона щось казала, він натужував свій глузд, щоб слухати й дивуватися. Коли вона була настроєна жартівливо, він довго перетравлював її дотепи і аж через півгодини, на вулиці, починав реготати, вражаючи свого грума, що сидів поруч із ним у бричці, або товариша, з яким він катався верхи по Ротен-роу. 141 Її слова для нього були віщуванням оракула, найнезначніший її вчинок мав на собі печать непомильної мудрості й такту. «Як вона співає! Як малює! - думав він.- Як вона вкоськала ту норовисту кобилу в Королевиному Кроулі!» А в задушевних розмовах він, бувало, казав їй:

- Їй-богу, Бек, тобі годилося б бути головнокомандувачем або архієпископом Кентерберійським, щоб я так жив!

І хіба він такий уже й виняток? Хіба ми не бачимо щодня, як добродушні Геркулеси тримаються за фартушки Омфал 142 і як дужі, бородаті Самсони лежать біля ніг Даліл? 143

Тож кола Бекі повідомила Родонові, що наближається критична хвилина й пора діяти, він виявив таку саму готовність виконувати її накази, з якою на команду полковника повів би в атаку своїх солдатів. Йому не довелося вкладати листа в третій том Портіаса. Другого дня Ребека легко знайшла спосіб спекатися своєї супутниці Брігс і зустрілася з своїм відданим другом «там, де й завжди». Вночі вона все добре обміркувала й розповіла Родонові про свої наміри. Він, звісно, з усім погодився, певний, що все буде так, як вона сказала, що краще за неї ніхто нічого не придумав би, що міс Кроулі неодмінно згодом подобрішає, або, як він сказав, «пересядеться». Якби Ребека захотіла зробити щось зовсім інше, він погодився б з нею так само беззастережно.

- У тебе вистачить розуму на обох нас, Бек,- сказав він.- Ти напевне витягнеш нас із халепи. Я зроду не зустрічав нікого,