Шота Руставелі - Витязь у тигровій шкурі, Шота Руставелі

найдужчих вибрав. Всі ми рушили юрбою,

Вдень грабуєм,- ніч на чатах не дає нам супокою.

З багатьох ми караванів скарб ділили між собою.

Ночі темної, глухої якось ми блукали в полі,

Раптом бачим,- блиск сліпучий осіяв усе в околі.

«Що, невже крокує сонце по землі на видноколі?» -

Так тоді ми міркували, з ляку й подиву схололі.

Цей казав: «Зоря світанку», «Ні, це місяць»,- той казав.

Щоб розглянуть сяйний привид, ми, припавши аж до трав,

Обійшли його, обстали мовчазним півколом лав,-

І до нас раптово голос з того світу пролунав.

Голос мовив: «Хто ви, люди? Як вас звать?

Без остороги їду я гінцем в Каджеті з Гуланшаро!

Геть з дороги!» Підійшли ми, це почувши, і зімкнули круг облоги,-

Перед нами виник в сяйві вершник, хмурий від тривоги.

Ми побачили обличчя, наче блискавку прозору,-

Грало сонячне проміння серед темного простору;

Розпочав тоді із нами привид бесіду сувору,

І агати вій стрілчастих осявало сяйво зору.

Ми слова йому казали ніжномовні, не грізні,

Він не був рабом. Не зразу розібрались ми в брехні,-

Перший з нас Рошак побачив, що це жінка на коні;

Він не дав їй, в бран забравши, знову зникнуть вдалині.

Ми казали їй: «По правді розкажи діла свої:

Хто ти є, чия ти, звідки і в які ідеш краї?»

Та мовчить вона, лиш ринуть сліз пекучих ручаї.

Жаль дивитися на місяць в пащі лютої змії!

Нам це сяйво полонене не промовило нічого -

Не сказала, звідки родом і страждає через кого;

їде мовчазна й печальна, дивиться сердито й строго,

І такий у неї погляд, як у василіска злого.

Нам Рошак сказав: «Не ждіте ви на відповідь негайну,-

Видно, людська річ не може викласти цю дивну тайну.

Бог ласкаво ощасливив нашу пані добродайну -

Він для неї шле дарунком полонянку незвичайну.

Бог воліє, щоб ту діву повели ми до цариці,-

Дасть вона за цей дарунок щедру сплату із скарбниці;

Все одно нам од владарки не сховати таємниці,

Лиш завиним перед нею, і зганьблять нас вчинки ниці».

Ми погодилися зразу, марних чвар не почали,

Шляхом знов назад в Каджеті нашу бранку повели,

Всяких бесід надокучних з нею більше не вели;

А вона ридала,- сльози по щоці її текли.

До Рошака я звернувся: «Відпусти хоч на часину

Ти мене у Гуланшаро,- я вернусь, тебе не кину».

Він пустив, і я поїхав; я тут маю шовк - частину

Заберу його й вернуся знов назад, в свою країну».

Всім подобалася повість про діла такі чудні,-

Кожне слово я почула, хоч стояла вдалині,

І зі слів його впізнала риси діви осяйні.

На всі драхми, повним коштом радість сплачено мені.

Я того раба до себе повела тієї ж миті. Попросила:

«Що казав ти,- повтори слова мені ті».

Повторив він все, нічого не міняючи у звіті,-

Повість ця мені, півмертвій, сил дає прожить на світі.

Чорних двох рабів я мала, знаних скрізь, як чаклуни,

Що могли ввійти і вийти невидимими вони,

їх послала я в Каджеті: «Не баріться,- з далини

Не вертайте, не прознавши десь про неї новини».

За три дні вони вернулись, чаклуни та мудраї:

«В путь там рушила цариця за моря в якісь краї;

В неї діва, що на людство сипле промені свої,-

За недолітка Росана вже засватали її.

Дулардухт звеліла: «Діву видам заміж за Росана

Лиш тоді, коли у серці згасне пал і зникне рана;

Доки я вернусь додому - хай тут жде на милодана».

В неї раб єдиний - євнух; житлом в неї - башта тьмяна.

В путь з царицею зібрались чаклуни, причар митці,

Щоб на ворога не трапить, не зблукать на манівці.

Залишилась в місті варта - найхоробріші бійці.

Час іде,- вже мають скоро повернутись мандрівці.

Місто Каджів - нездоланне. Мур обвівсь навкруг твердині,

Ще й стримить над містом скеля,- тайний хід є в скелі нині,

Можна ходом тим пробратись аж до башти на вершині,

Де красуня сонцелика пробував в самотині.

Варта з витязів суворих коло входу стала там,

Десять тисяч мечоносців, осторога ворогам,

Ще й три тисячі сторожі коло трьох фортечних брам…

Ти на полонене серце не вдягай кайдани сам!»

Осяйного Автанділа хоч гризе печаль стара,

Та від слів оцих приємних трохи зменшилась жура,

Радо він уславив бога, образ вічного добра:

«Звістку радісну і щасну кажеш ти, чиясь сестра!»

Він Фатьмі сказав: «Достойна на любов тепер мою ти,

Бо твоя жадана повість увільнила нас від скрути,

Але дай мені ще більше про Каджетію почути:

Як безплотний каджі може на людину схожим бути?

Жаль за дівою збудила оповідь твоя сьогодні,

Але що ж безплотні каджі учинити жінці