Ярослав Яріш - Кровна мста

Ще з дитинства так повелося, що Ярослава, крім матері, не любив ніхто. Ну, може, тільки ще сестра їхня Предслава. Він довго не міг навчитися ходити, бо змалку мав хворі ноги. Вони і зараз його часто болять, приносячи муку, він кульгає, від того і прізвисько пішло. Мати їхня, Рогніда, любила його якось по-особливому, не так, як інших. Напевно, думала, що помре скоро. Усі жаліли його, він відчував це, тому ріс вовком: впертий, сердитий і мовчазний. Навіть коли Господь і поставив його на ноги, він тримався від всіх осторонь, не любив галасливих дитячих забав, злився, коли хтось чіплявся до нього, і замість до ігор – йшов до книжок, над якими міг просиджувати цілими ночами. Ярослав був злим на цілий світ, тільки у книжці міг знайти заспокоєння. Коли Володимир, впорядкувавши справи державні, знаходив час для своїх синів, Ярослав ніколи не дарував йому доброї посмішки та теплих дитячих слів. Він не любив свого вітця, ненавидів, як інших, і навіть не ховав цього. Володимир тримався від Ярослава подалі. Побоювався чи що?

Була в тому вина і матері їхньої – Рогніди. Дивна це була жінка – одночасно і любила, і ненавиділа свого мужа Володимира. Якби не любила, то князя б ніколи так не тягнуло до неї, то не народила б йому стільки синів. Однак і ненавидіти мала за що: Володимир побив її братів та вітця, а саму ґвалтом взяв собі за жону. Озлоблений Ярослав не хотів йому пробачати тої маминої кривди…

Що ж до нього, Судислава, то він був, як і інші, – шукав місце під сонцем та запобігав ласки у свого могутнього вітця. Коли Володимир дав йому Смоленськ, не було меж радості молодого княжича. Тепер йому вже не треба буде борюкатися із братами, запобігаючи дружби у старших, а матиме свій кут, де осяде і пустить коріння. І було б воно все непогано, якби не вмер Володимир, а брати не почали війну за владу. Як Судиславові вдалося вижити, коли інші погинули? Він посилав і до Святополка, і до Ярослава, і до інших, клявся усім у вірності. Так, хитруючи, і лишився живим у той час, коли всі пішли на той світ. Хоча ні, не всі – Мстислав лишився. Йому пощастило, що Тмутаракань далеко і що тамтешні бояри стримали його, не дали втягнутися у братовбивчу війну.

Судислав ніколи князем київським стати не бажав – знав, що не для нього ця ноша, що не зможе її далеко занести. А от у свій Смоленськ повернутися дуже хотів, Ярослав же не пускав. Боявся. Від постійного читання розум у Кульгавого загострився, він нікому не вірив і всіх боявся. Смоленськ був надто далеко, аби відпустити туди Судислава, який показав себе хитрим лисом.

– Хіба ж я винен, що лисом народився, а не левом? – питав князь сам себе. – Коли леви з ведмедями б’ються, лис у своїй норі сидить, дожидає…

Ярослав дав йому дворище у Вишгороді, тут Судислав і нидів цілими днями. Тивуни Кульгавого постійно крутилися туди-сюди, даючи тут усьому лад, так що князеві лишалося тільки полювати і наливатися медом на учтах із місцевими боярами.

Той літній вечір тягнувся дуже довго, переливаючись із щебету солов’я у сюрчання коників. Через духоту спати було дуже важко. Князь смоленський уже й вікна у теремі повідчиняв, а все одно повітря бракувало. Ніби щось мало статися.

Боятися князь Судислав майже не мав чого, бо справ княжих не вершив. Майже. Муляє тільки ота пригода із сіверянами, і Судислав уже сто разів пожалів, що написав того листа. Правда, він відразу звідомив Ярослава, розказав, із чим сіверяни приходили, та все одно було лячно. Не дай Бог, того разу і лисові дістанеться, коли ведмідь лева рватиме. Ота думка разом із духотою і не давала йому спати, так що Судислав зумів склепити повіки тільки на світанні.

Його розбудили із самого ранку.

– Вставай, княже, там гості приїхали, до тебе просяться, – будив Судислава тивун.

– Встав уже. Кажи, нехай почекають – хоч ногавиці на себе натягну.

Тивун вийшов. Судислав поволі підвівся з постелі, почав одягатися. Дивно якось, завше бояри з купцями всі справи залагоджували, а тут гості чогось до князя просяться. Судислав виглянув у вікно – там, надворі, стояло четверо воїв, тримаючи осідланих коней напоготові. Якісь дивні ті купці, без возів і товару…

Князь Судислав спустився сходами вниз. Терем, у якому він жив, був новий, добротний, у ньому ще пахло свіжою деревиною і лісом. А ще він був просторий. Спустившись, Судислав пішов до великої світлиці, де зазвичай приймав гостей.

Двоє купців, що більше скидалися на дружинників, знаходилися вже тут. Один із них – молодий, чорноволосий, більше схожий на грека чи алана, ніж на русина. Другий – старший. Він важко сидів за столом, смачно спершись, молодий же лишився стояти, підпираючи собою піч. Тут же, на лаві, сидів і його боярин Багач, який завше тримався поближче до князя. Напевно, Ярослав дав йому такий наказ.

Коли купці побачили князя – двоє стали рівно, легко поклонилися:

– Здоров будь, княже.

– Здоров, добрі молодці. Ну, із чим прийшли?

Йому ці двоє відразу не сподобалися. Вони переглянулися, старший гість сказав:

– Мене всі Куликом величають, а він – Журавель. Ходимо ми по князях, боярах, от і до тебе прийшли. Усі гостей радо приймають, годують із далекої дороги, медом частують старим, бо гість добро приносить.

«Купці б так із князем не говорили», – подумав про себе Судислав, а вголос мовив:

– Не маю часу, аби з вами воловодитися. Для того оно мій боярин сидить, накаже дати вам хліба, м’яса і меду. Ну, показуйте, що маєте.

Вони знову переглянулися, на той раз заговорив молодий:

– Те, що маємо, призначене тільки для твоїх очей, княже. Річ дуже цінна, яку може мати тільки князь, тож боярин твій нехай за дверима постоїть.

Судислав примружив очі.

– Молод ти іще вельми, аби накази давати у