Ярослав Яріш - Кровна мста

Молодець похитав головою.

– Не радив би я чинити так: сам по землі не ходжу, наді мною люди стоять. Ти, княже, не бійся, на тебе нападати не будемо. На, забирай.

При цих словах Лука розв’язав свого меча, витяг кинджал разом із піхвами й подав Судиславові. Кивнув старому, щоби зробив те саме. Той, хоч і нехотя, але скорився.

– Бачиш, княже, тепер я безоружний. Лякатися тобі вже нема чого.

Молодець поводив себе досить зухвало, і це переконало Судислава остаточно у тому, що то ніякі не купці. Князь поглянув на боярина Багача: що він думає. А той, очевидно, не думав нічого, а мислі його літали десь далеко. Побачивши на собі погляд Судислава, Багач підвівся, підхопив мечі Кулика і Журавля й зібрався до виходу, коли князь зупинив його.

– Чекай. У мене від боярина нема жодних таємниць, як і від брата свого Ярослава.

Багач посміхнувся задоволено і знову сів. Йому було цікаво, що такого цінного привезли ці гості.

– Може, сядемо, княже? У ногах правди нема, – знову запропонував молодий.

– У дупі її також мало, – відповів Судислав грубо, але показав на тесану лаву, сам пішов та всівся на іншу.

Молодий витяг із торби книгу, загорнену у шовкову матерію, обережно поклав її на стіл, почав розгортати.

– Дивися, княже, яка краса.

Книга не зробила великого враження на князя смоленського – не був він схожим на свого брата Ярослава, який так кохався у книжках і міг читати їх цілими ночами.

– Що хочеш за неї? – тільки запитав.

– П’ять гривен сріблом.

На ці слова Судислав тільки розсміявся.

– За ті гроші я міг би купити три весі разом із холопами. Не такий я дурень, як мій брат Ярослав, щоби скуповувати такі дорогі книги. Пощо вона мені?

– Дітям, внукам заповіси. У цій книзі сила є.

– То що, про відьмування книга чи як? – Це рік боярин Багач і мимоволі відсунувся.

Молодий сказав:

– Сила не в руці, і не в мечі навіть. Сила отут. – Він показав на голову. – Хто знання має – за тим і сила. Слово Боже в цій книзі записано. Коли молишся, княже, то ти з Богом говориш, просиш його про здоров’я та живот будущого віку. Коли ж читаєш святі письмена, то Бог говорить до тебе, а ти його слухаєш.

Такі розумні слова враз поставили Судислава на місце. Він нахилився над книгою якось боязко, торкнувся до дивних пергаментів.

– Якого роду єси, купче? – нараз запитав.

– Сам я з Тмутаракані, та скоро можу й у землі сіверській сісти.

Судислав натяку не зрозумів. Він продовжував розглядати пергамент книги, не зазираючи всередину.

– Звідки в тебе та книга?

Молодець продовжував натякати.

– Привезли бояри сіверські. Знаєш їх, вони колись були в тебе, ти їм відмовив. Натомість листа дав супровідного до Мстислава. Тож вони прибули до Тмутаракані, до князя нашого. Тільки Мстислав книги читати не любить, йому аби ратитися. Однак від книги він не відмовився, тільки рік, щоби ми спершу до Ярослава поїхали, а потім і до тебе. Коли ніхто з вас тої книги не захоче, то він собі забере.

Судислав уважно слухав цю промову, і чим далі молодець говорив, тим більше блідло обличчя Судислава. Тільки тепер він зрозумів, що то за люди прийшли до нього. Йому швидко вдалося опанувати себе, він мовив:

– Ярослав – брат старший, вам би до нього спершу. І книг вельми много має, цінує їх більше за золото. Навіть більше за життя чи любов братню.

Книга перейшла з рук Судислава до його боярина, котрий почав вивчати дивні письмена, нічого не розуміючи а них. Роздивляючись книгу, він ніби й не дослуховувався до розмови свого князя із купцями. А ті далі стали насідати на Судислава, тепер слово взяв старий, що назвався Куликом:

– Ярослав – сильний князь та хитрий вельми. Він хоче і книгу взяти, і золота за неї не платити. Дуже мало дає. Певно, і не знає, що ми до тебе приїхали, і коли ні ти, ні Мстислав книги не захочете, то у своїх руках залишить.

Судислав зблід ще більше, але знайшовся що відповісти:

– Як був я у Смоленську, то також мав свої книги, однак брат мене тепер тут тримає. Не маю не тільки на книгу, а й на шати нові, ні на коней, ні на хороми, мушу ось так тулитися.

Чи зрозуміли вони його, чи ні, але молодий Журавель знову сказав:

– Дивуюся тільки, пощо Ярославові ще одна книга, коли й так має багато.

– Речу вам, що любить дуже ті книги. Хоче всі собі зібрати й нікому на них навіть зиркнути не дасть. Сам сидітиме у своєму хоромі та читатиме цілу ніч при свічці. Такий уже є жадібний… до книги. А коли хто має бодай маленьку книжечку, то собі її за будь-яку ціну хоче. Тож кажіть Мстиславові, якщо має які книги, то краще хай ховає, аби не прийшов брат та не забрав.

При цих словах Судислав розреготався, бо те, що він промовив, і справді скидалося на жарт. Однак гостям було не до сміху: Судислав явно попереджав їх про небезпеку. Боярину уже набридло розглядати книгу, розмова князя з купцями його також перестала цікавити. Усім своїм єством він був далеко звідси, на своєму обійстю, і тільки обов’язок змушував його сидіти тут та слухати всю цю маячню.

Журавель вирішив запитувати далі:

– Казали, що Борис та Гліб також вельми книги любили. Шкода що їх нема, а то, може б, купили.

– Правда, вони були улюбленими синами Володимира.

– Хто ж їм ті книги подарував: Святополк чи таки Ярослав?

– Не