Ярослав Яріш - Кровна мста

їм добре сала за шкуру залив. Я пообіцяв степовикам, що віддам їм Мирослава, як будемо назад вертатися, але хан мені не повірив – напав. Вуй тоді загинув, а потім і Мирослав.

Кулаки у Мстислава мимоволі стиснулися. Найперше хотілося тут же вихопити меч і зарубати юду, але стримався.

– А що в Києві було?

– Не відаю, бо вони мене запідозрили і крилися від мене. Навіть побили в степу. Знаю тільки, що Воротичі напали, у них там із Бурим свої порахунки.

Мстислав замислився: той Бурий – також не проста пташка.

– Що було потім, дорогою?

– Потім знову напали печеніги. Вони пішли на Русь, аби помститися за Карабая.

– Звідки знаєш?

– Печеніг полонений розказував. Коли ми побачили степовиків, я стрибнув на коня і кинувся тікати. Мене догнали. На щастя, Ерік нагодився зі своїми варягами, печенігів побили, а мене визволили.

Мстислав примружив очі.

– А що там робили варяги?

Вадим проковтнув слину пересохлим горлом.

– За сольством ішли. Ерік мав наказ повідрізати твоїм слам голови і передати тобі. Аби ти не пхався, куди тобі не треба, бо і з тобою таке станеться.

Тепер Мстислав і справді поклав руку на руків’я меча. Князь важко дихав, скрипів зубами. Дружинники стояли мовчки, боячись Мстиславового гніву.

– І що, відрізали голови? – тихо спитав князь.

– Печеніги на заваді стали – схарапудили. До того ж Ерік дізнався, що ти вже на підході, і передумав убивати – просто полонити хотів до пори.

Мстиславові тільки тепер усе стало зрозуміло.

– А тебе Ерік послав до мене, аби далі за мною наглядав, так?

– Так, княже. Тільки ти, бачу, не такий вже й дурний, як речуть про тебе варяги. То я дурний, що погодився. Винен я їм, розумієш? Інакше ніколи б на таке діло не повівся. Що ж, княже, тепер єсмь у твоїх руках, ти знаєш правду. Коли твоя воля – то і вбити мене можеш.

– А що, думаєш, пожалію?

– Хоча б не муч більше…

Мстислав відвернувся – йому стало гидко.

– Виведіть його і відрубайте гадині голову.

Дружинники мовчки вийшли з намету, волочачи із собою напівпритомного купця.

Пригода з Вадимом ще більше переконала князя Мстислава: миру із Ярославом не буде! На другий день він із дружиною виступив у дальший похід і скоро дійшов до Чернігова. Город зустрів його хлібом-сіллю, як і обіцяв Борислав. Сіверяни перевершили всі Мстиславові сподівання: їх на рать зібралося стільки, що в городі місця стало замало. Тут були і дружинники, і бояри, і смерди, і закупи, і навіть холопи взялися за топори і рогатини. Може, це й не були такі навчені вої, як варяги, але завзяття й хоробрості сіверянам було не позичати. Вони пропустили Мстислава зі старшою дружиною до дитинця, а тоді посунули поближче, аби добре чути, що говорить новий князь.

Першим слово взяв Борислав, обертаючись на всі боки й голосно гукаючи, аби всі почули:

– Сіверяни!!! Ще недавно плакали-сьмо гіркими сльозами від посадників Ярославових!

– Нема!!! Нема вже посадників, повтікали! – гучно відповіло віче.

– Маємо тепер свого князя, і повік більше посадників терпіти не будемо! Ось наш князь, ось наше сонце ясне! Колись то був Мстислав Тмутараканський, тепер буде Мстиславом Чернігівським!

– Слава князю! Слава Мстиславові!!! – загув город, аж за Десною було чути.

Мстислав ступив крок уперед, поклонився вічу.

– Тож любіть, сіверяни, свого князя, чтіть його як отця свого, а в час недобрий гуртуйтеся разом, аби захистити святу землю сіверську. Кляніться у вірності, сіверяни!

– Клянемося! – чітко почув Мстислав голос віча.

Він знову поклонився – всі затихли.

– І я вам клянуся, дружино моя вірна, що до останнього подиху вірою і правдою служити тобі буду, і за цей город, за цю землю живота свого не пожалію!

Віче знову вибухнуло стоголосо. Як тільки трохи затихло, Мстислав знову звернувся до сіверян:

– Що ж мені тепер порадиш, дружино моя? Чи будемо тут чекати брата мого Ярослава, чи до нього самі підемо?

Із кола вийшов старий дід, якого в Чернігові поважали і слухали.

– Маємо свою землю, і київської нам не треба. Якщо Ярослав прийде до нас зі своїми варягами, то будемо з ним битися!

– Будемо битися! – пішов відгомін по вічу.

– Поляни також не хочуть Ярослава, бо він не любить русі, а тільки варягів і новгородців. Підемо до Києва та запитаємо люд тамтешній, чи не стали б разом із нами супроти варягів та Кульгавого! – це вийшов другий дідуган. Віче ще більше зашуміло:

– На Київ, на Київ.

Тут підняв руку Мстислав.

– Мені казали бояри київські, що зі мною ратитися не хочуть. Тож і ми на них не підемо з мечем, а тільки запитаємо, якого вони боку триматися будуть: чи нас, чи Ярослава!

Це були мудрі слова, вони вічу сподобалися. Радилися гуртом до пізнього вечора, а як почало темніти – розійшлися: у чернігівської дружини було іще дуже багато роботи.

Судислав

Судислав був із тих молодших княжичів, яких мало хто знав. Як виріс – також згадували не часто, а як і згадували, то з нагоди того, що Володимир поділив землі і Смоленськ отримав котрийсь там Судислав. У всіх на устах були інші сини, які так чи сяк могли сісти на столі київському. Найстарші сини від Рогніди повмирали ще за життя самого Володимира, за них скоро забули і стали поглядати на трьох найімовірніших Володимирових наступників: Бориса, Святослава і Святополка. Про кульгавого Ярослава навіть не говорили: хто ж би міг подумати, що воно таки оклигає, стане на ноги і розправить