Робер Мерль - Чоловіки під охороною

досі таке чутливе серце, Ральфе? Ось моє запитання: як ви почуваєте себе після від’їзду Аніти?

— Мабуть, добре.

— Як це «мабуть, добре»?

— Не стану заперечувати, спершу її від’їзд мене дуже засмутив. Але потім я відчув себе вільним. Чому б вам про це не сказати? Сьогодні ввечері я відчуваю величезну полегкість від думки, що більше на неї не чекатиму.

Мовчанка. Її блискучі доскіпливі очі втуплюються в моє обличчя.

— Ральфе, ще одне запитання. Аніта покинула вас назавжди?

— Що стосується особисто мене, так.

— Хочете сказати, навіть якщо вона повернеться до вас через рік чи два, то…

— Ні, мені це повернення не потрібне. Розумієте, Джоан, сьогодні вранці я дещо збагнув: я більше не люблю Аніту.

Мовчанка. Джоан дивиться мені у вічі своїм проникливим поглядом і каже:

— Ви зненавиділи її через те, що вона пожертвувала вами задля своєї кар’єри?

— О ні! Це я зрозумів би. Я засуджую Аніту за те, що вона залишається на службі в тиранії, навіть більше — тиранії, ідеологію якої вона не схвалює. Атож, я знаю, чим вона себе виправдовує. Зостаючись біля Бедфорд, вона, мовляв, намагається обмежувати її шкідливу діяльність. Але так виправдовуються всі опортуністи. Насправді Аніта страшенно цинічна. Вона зреклася філософії свого життя. І задля чого? Задля посади посла!

Пірс випростує спину й, поклавши на коліна долоні, дивиться на мене.

— Нарешті, — каже вона. — Нарешті! — Її руки здіймаються вгору. — Нарешті, Ральфе, полуда спадає з ваших очей! Нарешті ви бачите речі такими, які вони є!

Я підводжу брови.

— Але ви, Джоан, досі в наших розмовах завжди захищали Аніту!

— Я змушена була це робити! Мені не хотілось посваритися з вами! Я хотіла, щоб ви самі побачили правду. Нарешті це сталося! Ви самі все збагнули! Розкусили Аніту. То, дозвольте вам сказати, була страшна пляма на вашому гербі. І ви її змили. — Потім Джоан тріумфально додає: — Я завжди вірила у вас, Ральфе! Завжди казала, що рано чи пізно ви самі все зрозумієте. Браво, Ральфе! Тепер ми зможемо з вами працювати!

Я знову звертаю увагу на це її «ми». Звертаю увагу й на те, що Джоан уже майже відверто наголосила на цьому слові.

Вона нахиляється вперед і скоромовкою каже:

— Слухайте, Ральфе, ви тут уже двадцять хвилин. Це означає, що коли я знову ввімкну підслуховувальний пристрій, то нам доведеться говорити про всяку всячину ще цілих двадцять хвилин. Це надто багато. До того ж я побоююсь, що хтось засік час, коли ви зайшли до мене, й одразу ж доніс про це службі підслуховування. В такому разі вони неодмінно здогадаються, що на стрічці записано не всю нашу розмову, а крім того, на моєму пристрої теж є приховані перестороги. — Помовчавши, вона провадить: — Ральфе, час біжить. Я попрошу у вас про дві речі: віднині не робіть нічого, не порадившись зі мною.

— Нічого не робити? Що ви хочете цим сказати?

— Наприклад, не давайте негативної відповіді Федеральному сім’яному банку.

— Як?! Ви й про це знаєте?

— Ну звісно.

— Я ж вам про це не розповідав!

— Розумієте, тут таємниці немає. Я дізналася про це від Муч, а їй розповів Стайн.

Пауза.

— А Муч належить до тих жінок, яким можна довіряти?

Пірс хитає головою.

— Загалом Муч гідна довіри. Але вона, на жаль, скомпрометувала себе, і тепер за нею пильно стежать.

— Скомпрометувала себе?

Пірс сміється своїм уривчастим сміхом, схожим на крик чайки.

— Ох, Ральфе, ви не народилися для того, щоб жити в умовах диктатури! Пригадуєте, як я завадила вам заперечити Рут Джеттісон? А Муч їй заперечила.

— Авжеж, пригадую! Муч тоді повелася чудово!

— Муч повелася чудово, але потрапила в пастку. Фальшивий гріх Рут Джеттісон відгонив провокацією. Вона мала на меті спонукати блувіллських опозиціонерів викрити себе.

Від подиву я аж роззявляю рота й почуваю себе ніяково. Чи досі я справді щось розумів у Блувіллі? Здається, я тільки припускався помилок: у своїх міркуваннях, у розумінні подій, у поведінці. Взяти хоча б мій намір піти у відставку, яким я так пишався! Адже я вважав його страшенно сміливим!

— А що поганого в тому, що я дав Федеральному сім’яному банку негативну відповідь?

Пірс усміхається.

— Нічого поганого в цьому немає. Але діяли ви необережно.

— Якщо я правильно вас розумію, то необережність — риса моєї вдачі? — трохи ніяково питаю я.

— Не зовсім так. Ви людина досить вдумлива.

Спасибі й на цьому. Бодай трохи олії після оцту.

— Але?..

— Ви надто безпосередній.

— Це вада?

— Тут це вада.

— І моя негативна відповідь — помилка?

— Загалом не помилка, Ральфе. Але тактична помилка. Не забувайте, що боротися — це розкривати себе. Не слід боротися за щось другорядне, особливо коли не маєш шансів перемогти в цій боротьбі.

Оскільки мене назвали «досить вдумливою людиною», то я замислююсь. І незаперечне твердження Джоан засліплює мене. Так, вона має рацію. Власне, я ніколи не вірив, що Малберрі мої заперечення сподобаються. Можу заприсягтися, що й Стайн не повірив у це. Обидва ми нагадували дітей. Ми вчинили почесну бійку. І цілком марно! Безглуздо!

Я мовчки дивлюсь на Джоан.

— Отже, з нас трьох тільки Джесперсен виявився реалістом?

Пірс насуплює брови, стискає губи