Робер Мерль - Чоловіки під охороною

у моєму кабінеті? Але мені завжди здавалося, що Берідж ніколи його не боїться. Коли вона зав’язує зі мною сварку, то зовсім не приховує особистого відтінку, що його вкладає в наші взаємини. Якщо Берідж — коли припустити, що це була вона, — ризикнула попередити мене, то ризикувала жінка не дуже, У всякому разі, минуло, мабуть, зовсім небагато часу між її і моїм приходом до лабораторії, і Берідж могла із свого кабінету спостерігати за дверима мого, щоб переконатися, що ніхто третій не має до них ключа. А це малоймовірно.

Залишається тільки зрозуміти мотив: чому Берідж, яка поводиться в лабораторії як довірена особа блувіллських властей, зрадила своє начальство й попередила мене?

Найлегша, найромантичніша й найстереотипніша відповідь зводиться до того, що вона закохалась у мене. Але я не можу собі цього уявити. Я знаю, що Берідж виявляє до мене незвичайну цікавість. Одначе я певен: ця цікавість не така велика, щоб вона зрадила свій табір. Це на неї не схоже. Аж ніяк. Не знаю, як пояснити цей її вчинок, але відчуваю, що Берідж зробила його цілком свідомо.

А чи це застереження, бува, не пастка? Але навіщо Берідж розставляти на мене пастки? Після нашої розмови — і великою мірою саме завдяки їй — колектив згуртувався, лабораторія запрацювала краще, ми маємо в дослідженнях певні успіхи. І між Берідж та мною склалося щось більше, ніж звичайна злагода, про яку я вже писав. Нас єднають міцні зв’язки, що народилися в роботі.

Перше, що мені хочеться зробити, — викликати Дію Берідж, показати записку й зажадати пояснення. Однак я не роблю цього. Спершу слід перевірити дві речі.

Цього самого дня я, покинувши ополудні лабораторію, заходжу додому, замикаюсь на ключ, запинаю штори, вклякаю навколішки біля ліжка і, нічого не торкаючись, якнайпильніше роздивляюся той шматок плінтуса, який я не раз зривав, щоб вимкнути підслуховувальний пристрій. Цей шматок опечатаний нейлоновою ниткою, один кінець якої приклеєний до незакріпленої дощечки на підлозі, а другий — до решти плінтуса. Звісно, я міг би зазирнути в цю пастку, знявши дощечку, а потім знову приклеїти до неї нитку. Та, може, за цією пасткою ховається ще одна? Крім того, я майже певен, що відтепер вони стежитимуть за мною щоразу, коли я приходитиму додому, а я не повинен допустити, щоб підозри містера Берроу підтвердилися.

У всякому разі, сумніву нема: той, хто мене попередив, написав правду — служба підслуховування побувала в моїй квартирі.

Ніколи ще друга половина дня не тяглася для мене так довго. На вечір я призначив побачення Джоан Пірс, зустрівши її в кафетерії. І ось я приходжу до неї. Вона в захваті. Накидається на мене, мов на якусь здобич. Пірс ладна вп’ястися в мою душу пазурами й дзьобом і витягти з мене все, що я знаю про Аніту та про події у світі, — хтозна, може, навіть непомітно для мене. Але я помахом руки зупиняю її. І мовчки подаю їй записку, яку отримав уранці. Вона для Пірс цілком анонімна, про «їжака» я з нею ніколи не розмовляв. Пірс читає, а я одразу ж простягаю їй один службовий запис, зроблений Берідж, що його я прихопив у лабораторії. Джоан Пірс, крім усіх інших своїх здібностей, які вона старанно використовує, щоб краще пізнати собі подібних, має схильність і до графології. Вона пильно роздивляється обидва папірці.

— Авжеж, це писала та сама особа, — одразу ж проказує скоромовкою Джоан Пірс. — Вона навіть не намагалася змінити почерк. Тільки вдалася до великих друкованих літер. У всякому разі, між великими літерами обох її записок я не бачу різниці. Погляньте, літера «у» в слові «увага» із застереження цілком схожа на початкову літеру із службового запису: «Увага, докторе Мартінеллі». Вона дуже характерна: права паличка виведена багато жирніше, ніж ліва, — це ознака енергійності й динамізму. — Помовчавши, вона каже: — Сідайте, Ральфе. А чому «їжак»?

Я про все їй розповідаю. Джоан сміється, лукаво свариться на мене пальцем, але більше нічого не каже. Я зізнаюсь їй про пастку з моїм підслуховувальним пристроєм і питаю, чи можна довіряти Берідж.

— Цілком і повністю, — відповідає вона. І додає, пронизавши мене гострим поглядом: — Ральфе, ви робите успіхи! Нарешті ви таки вибираєтеся зі свого кокона. І стаєте обережний.

Я не надаю значення її зауваженню і запитую:

— Чому я повинен довіряти Лй Берідж? Ви робите цей висновок, виходячи тільки з аналізу її почерку?

— Ні.

Це «ні» лунає твердо й рішуче. Але Джоан Пірс більш нічого про це не каже. Вона одразу ж засипає мене запитаннями. Я мовчу про свої особисті взаємини з нічною гостею, але розповідаю про міжнародне становище саме так, як його описала мені Аніта. Джоан Пірс слухає мене із збудженням, яке насилу стримує. Очі в неї іскряться, дихання пришвидшується, руки на колінах то сплітаються, то розплітаються. Як тільки я замовкаю, вона ставить мені запитання. Голос у неї уривчастий, жвавий і напружений. І поки я відповідаю, вона раз по раз машинально киває пальцем, наче старанно складає в якусь невидиму скриньку кожен почутий факт.

Коли я закінчую розповідь, вона, дуже збуджена, підводиться і, ходячи сюди-туди по кімнаті, із запалом каже:

— Чудово! Це підтверджує всі висновки, які ми робили на підставі поодиноких фактів.

Мене приголомшує це «ми». Пірс крадькома позирає на мене і, не перестаючи ходити по кімнаті, помічає мій подив.

— Все це підтверджує Реджіналдові й мої думки, — каже вона.

Ці слова викликають у мене повну недовіру, бо я добре знаю, що Джоан не втаємничує «бідолашного Реджіналда», як вона висловлюється, у справи, які її цікавлять. Це «ми» не стосується подружжя Пірсів, я певен. Джоан зупиняється, зводить на мене погляд і каже:

— Ральфе, дозвольте поставити вам одне запитання.

— Ставте скільки хочете, тільки прошу вас, не ходіть сюди-туди й не сідайте в крісло-гойдалку!

Пірс, сміючись, сідає на вільний стілець.

— У вас і