Алістер Маклін - Куди залітають лиш орли

це Сміт скоро забув, бо з'явився новий, істотніший привід для занепокоєння: вдалині вже вили сирени й блимали фари машин. Шаффер підвів голову. Його запаморочення нарешті остаточно минулося.

— Це їхня підмога, босе, — промовив він. — Ми цього в програмі не передбачили. Радіо в них уже немає, телефону немає, вертольота немає…

— Вони вирішили діяти по-дідівському. — Сміт показав на заднє віконце. — Подають димові сигнали.

— Ого! — Шаффер і собі поглянув у віконце, і в голосі його пролунав захват. — Як чудово, виявляється, горить цей камінь!

Шаффер не перебільшував. Це згромадження каменю справді палало. «Шлосс Адлер» тепер так яскраво осявала пожежа, що димову завісу вже можна було й не брати до уваги. Язики полум'я вже майже лизали верхівку великої круглої вежі в північно-східному крилі замку. Ця поставлена на вулканічній скелі й тепер охоплена вогнем твердиня, що кидала на долину відблиски, яскравіші за бліде місячне світло, здавалася неправдоподібно фантастичною картинкою з такої самої неправдоподібно фантастичної казки.

— Як видно, вони не дуже довіряють своїм димовим сигналам, — зауважив Шаффер. Він уже звівся на ноги і тепер вдивлявсь у бік нижньої станції. — Скільки ще до неї, босе? І скільки під нами?

— Тридцять футів. Може, двадцять п'ять. А до землі — футів п'ятнадцять.

Вогні передніх машин уже проминули все ще помітне в темряві пожарище залізничної станції.

— Все це зробили ми, лейтенанте Шаффере!

— Так, усе це зробили ми. — Шаффер заточився, бо вагончик різко загальмував. — Усе, приїхали!

— Стрибайте! Всі стрибайте! — закричав Сміт.

— Ось тобі й маєш! Випихають, наче з якоїсь крамнички, — пробурчав Шаффер. — Відійдіть, у мене дві здорові руки!

Сміт підтримав Шаффера, і той опустив Мері на всю довжину своїх рук. Тій лишилося тільки пролетіти якихось три фути. В такий спосіб за три секунди опинився на землі й Карнебі-Джонс. Вагончик смикнувся й почав підійматися вгору. Шаффер майже виштовхав за дверцята Сміта, скривившись на мить від болю, коли в нього на руках повисло двісті фунтів ваги. Далі вислизнув з дверцят і сам на хвилю повис, тримаючись за край вагончика, тоді пролетів шість футів і приземлився в м'який сніг. Він заточивсь, але на ногах утримався.

Сміт уже стояв поруч. Він устиг видобути з торби ще один пакет пластикової вибухівки, привів у дію детонатор і подав її Шафферові.

— У вас здорова права рука.

— Може, й не для коней, але для бейсболу — це вже напевно, — погодився Шаффер. Тоді примірився й укинув вибухівку в дверцята вагончика, що віддалявся від них. — Так?

— Так. Рушаймо!

Сміт схопив за руку Мері, Шаффер зробив те саме з Карнебі-Джонсом, вони пробігли попід стіною нижньої станції і встигли сховатися за сусідній будинок за мить до того, як з-за рогу вискочили й загальмували біля станції командирський легковик і кілька вантажівок із солдатами. Солдати висипали на землю й услід за комендантом, в якому можна було пізнати полковника Вайснера, подалися сходами вгору в приміщення станції.

Тепер замок палав іще дужче. Пожежа, очевидно, цілком вийшла з-під контролю. Раптом пролунав вибух і загорівся вагончик канатки. Охоплений полум'ям, він підіймався, розгойдуючись на вітрі, аж поки злився для глядачів у долині з іще більшим полум'ям у замку.

Зачаївшись під стіною, Шаффер торкнув Сміта за руку.

— Зараз ви, звісно, накажете спалити ще й цю станцію?

— Ходімо, — відповів Сміт. — Тепер — гараж.

11

Сидячи поруч із пілотом, полковник Вайат-Тернер нахиливсь уперед, притиснувся обличчям до бічного ілюмінатора й почав невесело роздивлятися землю внизу. Він добре знав, що легкий бомбардувальник «москіто» — найшвидкісніший військовий літак у світі, але аж до такої швидкості він не був готовий.

Звичайний політ на звичайній висоті не викликає такого гострого відчуття швидкості, але те, що робив тепер командир ескадрильї Карпентер, був не звичайний політ — на думку Вайат-Тернера, це був божевільний політ, який щомиті міг закінчитися катастрофою. Карпентер неначе влаштував виставу, тримаючись майже при самій землі, ковзаючи над полями, черкаючи крилом верхівки дерев, ухиляючись від горбів, що траплялися на їхньому шляху. Вайат-Тернерові ця вистава анітрохи не подобалася. Ще неприємніше було бачити жахливу швидкість, з якою при світлі місяця мчала по землі тінь від їхнього літака, але найнеприємніше — помічати, що час від часу літак та його тінь майже торкаються одне одного… Щоб не думати про те, що може статися, коли вони таки торкнуться, Вайат-Тернер відвів заворожений погляд від ілюмінатора й зиркнув на годинника.

— Двадцять п'ять хвилин. — Він поглянув на розслаблену постать у пілотському кріслі, на втомлене обличчя, що дивно контрастувало з хвацькими рудими вусами. — Ви встигнете?

— Я то встигну, — незворушно відказав Карпентер. — А от чи встигнуть вони?

— Бог їх знає. Я не уявляю, як це їм могло б вдатися. І адмірал, і сам я переконані, що їх мали схопити в «Шлосс Адлері». До того ж на цей час усі війська в околиці вже, мабуть, підняті на ноги. Тож які в них можуть бути шанси?

— І тому ви летите сюди сам?

— Це ж я послав їх сюди, — тільки й сказав Вайат-Тернер. Він знову визирнув в ілюмінатор і побачив, що літак знов майже торкається власної тіні, несучись над верхівками сосон. Він не втримався й спитав:

— Невже не можна летіти трохи вище над цим бісовим лісом?

— Ворожі радари, старий, — добродушно пояснив Карпентер. — Так, поміж кущиків, воно безпечніше.

Сміт, за ним — Мері, Джонс і, нарешті, Шаффер, що прикривав їх ззаду, пробралися задвірками уздовж головної вулиці села, потім — через захаращене побитими машинами подвір'я Зульца й опинилися перед широкими дверима його гаража. Сміт уже дістав відмички й ступив до замка, коли двері безшумно відчинилися: за ними стояла Гайді. Вона подивилася на них так, наче це були створіння з іншого світу, потім глянула на охоплений пожежею замок