Річард Бах - Фантастика Всесвіту. Випуск 1

— Пам’ятаєте зрізи, що я просив вас подивитися вчора ввечері? — вів далі Філіпс. — Ділянки мозку. Чи не могли помічені вами ушкодження нервових клітин бути наслідком опромінення?

— Щось я сумніваюся, — відповів Барнес. — Опромінення мусили б скеровувати з прицільною точністю. Адже сусідні з пошкодженими клітини мали здоровий вигляд.

Філіпс напружено міркував, намагаючися поєднати ці несполучні факти. Хворі отримували певну дозу радіації, таку, щоб вона виявилася на рентгенограмі, однак на клітинному рівні одна клітина була цілком зруйнована, а інші поруч — цілі.

— Пап-мазки зберігаються? — спитав він нарешті.

— Думаю, що так. Принаймні певний час. Але не тут. У лабораторії цитології, а там робочий день, як у банку. З’являться лише вранці після дев’ятої.

— Дякую, — сказав Філіпс, зітхаючи. Він подумав, чи не спробувати йому проникнути до лабораторії просто зараз. Можливо, зателефонувати Рейнольдсові… Він уже збирався йти, аж тут йому майнула інша думка. В історії хвороби фіксують лиш факт наявності пап-мазка чи дають картину патології?

— Гадаю, що друге, — відповів Барнес. — Результати зберігаються на плівці. Щоб ознайомитися з ними, слід знати лише номер історії хвороби.

— Величезне спасибі, — сказав Філіпс. — Знаю, ви зайняті, і не хочу забирати вашого часу.

Барнес подякував легким порухом голови і відразу ж приставив око до мікроскопа.

Комп’ютерний термінал патології було відокремлено від лабораторії кількома перегородками. Підсунувши стільця, Філіпс сів перед агрегатом. Він був такий самий, як і термінал радіології, і великий, схожий на телевізійний, екран містився безпосередньо за клавіатурою. Діставши список п’яти хворих, Філіпс надрукував ім’я Кетріц Коллінз, потім номер її хвороби й код пап-мазка. Після паузи на екрані стали з’являтися літери, наче хтось друкував їх. Спочатку стрімко виникло ім’я Кетрін Коллінз, потім, після невеликої перерви — дата, коли брали перший пап-мазок, а за тим: ДОСТАТНІЙ МАЗОК, ГАРНА ФІКСАЦІЯ, ВІДПОВІДНЕ ЗАБАРВЛЕННЯ. КЛІТИНИ ВИЯВЛЯЮТЬ НОРМАЛЬНИЙ ПОДІЛ ЯДЕР. ЕСТРОГЕННИЙ ЕФЕКТ НОРМАЛЬНИЙ: 0(20)80. ПАТОГЕННІ РЕЧОВИНИ МАЙЖЕ НЕ ПРОСТЕЖУЮТЬСЯ. РЕЗУЛЬТАТ: НЕГАТИВНИЙ.

Філіпс поглянув на дату, коли брали перший мазок, поки машина друкувала дальші відомості. Число відповідало тому, що було у Філіпсовому спискові. Знову поглянувши на дисплей комп’ютера, Філіпс, не вірячи власним очам, прочитав, що другий пап-мазок також нормальний.

Філіпс звільнив екран від даних і ввів ім’я Елен Маккарті, номер її хвороби та відповідний код. У животі йому все стислося, коли машина почала видавати інформацію. Результат був той самий — негативний.

Спускаючись сходами, Філіпс почувався приголомшеним. Він звик вірити тому, що читав у історії хвороби, особливо коли йшлося про результати лабораторних аналізів. Вони давали об’єктивну картину, а симптоми й враження хворого були суб’єктивні, Філіпс знав, що є можливість помилок у лабораторних аналізах, хоча й незначна. Він також усвідомлював, що міг не помітити чи хибно витлумачити щось на рентгенограмі. Але між малоймовірною помилкою і зумисним фальшуванням результатів пролягала величезна відстань. Фальшування було наслідком змови, і Філіпс відчув, що він теж несе за це відповідальність.

Сидячи за своїм письмовим столом, Мартін обхопив голову руками й тер очі. Перше що він хотів — потелефонувати керівництву лікарні, але це означало — Стенлі Дрейкові, і він відмовився від цього наміру. Дрейкова реакція буде-газети не мусять ні про що дізнатися, все приховуйте. Поліція! Він подумки уявив можливу розмову: «Алло, це доктор Мартін Філіпс. Хочу повідомити, що коїться дещо дивне в медичному центрі університету Гобсона. У дівчат беруть пап-мазки, що виявляються нормальними, а в історіях пишуть, що вони атипові». Філіпс труснув головою. Надто смішно це все звучить. Ні, треба зібрати більше фактів, перш ніж залучати поліцію. Інтуїтивно він відчував, що все пов’язано з радіоактивністю, хоча це здавалося абсурдом. Справді, радіація могла призвести до атипових пап-мазків, але якби хтось хотів приховати вплив радіації, то атипові мазки зареєстрували б як нормальні, але аж ніяк не навпаки.

Філіпс знову згадав про трупаря. Після їхньої безрезультатної розмови напередодні ввечері Філіпс був певен — Вернер знає про Лізу Маріно більше, ніж готовий розповісти. Можливо, сотні доларів замало. Напевно, треба запропонувати йому більше. Кінець кінцем, ця справа втратила свій науково-теоретичний характер.

Мартін розумів, що успішно протистояти Вернерові в трупарні неможливо. В оточенні мерців Вернер був у своїй стихії, на той час як Мартіна це оточення цілком позбавляло впевненості. А він знав, — слід бути наполегливим і вимогливим, щоб змусити Вернера говорити. Філіпс поглянув на годинника. Двадцять п’ять на дванадцяту. Вернер, очевидно, працює в нічну зміну — від четвертої до півночі. Імпульсивно Мартін вирішив простежити за Вернером до його будинку й запропонувати п’ятсот доларів.

Він з тремтінням набрав номер Деніс. Сигнал прозвучав шість разів, перш ніж сонний голос спитав:

— Ти йдеш?

— Ні, — ухильно відповів Філіпс, — я якраз на півдорозі й не хочу кидати розпочатого.

— Поруч зі мною для тебе є приємна тепла місцинка.

— Надолужимо все в кінці тижня. Солодких снів.

Мартін дістав зі стінної шафи синю лижну куртку і нап’яв на голову м’яке кепі, що його виявив у кишені. Був квітень, але з північного заходу насунули хмари, пішов дрібний дощ й стало холодно.

Він вийшов з лікарні через відділення невідкладної допомоги і стрибнув з платформи на забризканий грязюкою бетон стоянки автомобілів. Але замість Того, щоб рушити на вулицю, він повернув праворуч, обійшов ріг головного лікарняного корпусу й попростував проходом під північною стіною дитячої лікарні Бренера. Через п’ятсот ярдів прохід вивів Філіпса до внутрішнього подвір’я медцентру.

Корпуси лікарні, огорнені туманом, здіймалися, подібні до прямовисних скель, оточуючи нерівну цементову долину. Медцентр будувався ривками, без обдуманого наперед генерального плану. Це ставало очевидно в подвір’ї, де будинки наступали на простір хаотичними кутами й контрфорсами. Філіпс упізнав невеличке крило, де містилося відділення Голдблатта, і використовуючи його як орієнтир, легко визначив своє місцезнаходження. Приблизно через двадцять п’ять футів він виявив платформу без будь-яких написів, що, як він знав, вела до підземелля трупарні. Лікарня не хотіла рекламувати, що їй доводиться мати справу