Річард Бах - Фантастика Всесвіту. Випуск 1

Збірник містить фантастичні твори, що друкувалися в журналі «Всесвіт» в різні часи.

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

З англійської переклали Володимир Хижняк та Михайло Переяславець

Перекладено за виданням: Robin Cook. Brain. Pan Books in association with Macmillan. London, 1982.

З мозку, і лише з мозку виникають усі наші приємні відчуття, радощі, сміх та жарти, так само як і всі наші нещастя, болі, скорботи й сльози…

Кетрін Коллінз зійшла трьома сходинками, що вели з вулиці до входу, почуваючись не надто впевнено. Підступивши до дверей зі скла та нержавіючої сталі, вона штовхнула їх. Та двері не розчинилися. Кетрін підвела голову, поглянула на верхню планку одвірка й прочитала вигравіюваний на металевій дощечці напис: «Медичний Центр Університету Гобсона. Для недужих і старих міста Нью-Йорка». Але настроєві Кетрін більш відповідала б вивіска: «Лишайте сподівання всі, хто входить».

Вона озирнулася, і її зіниці звузилися від блиску ранкового березневого сонця. В неї було гостре бажання втекти звідси й повернутися до свого затишного помешкання. Але перш ніж вона встигла зрушити з місця, кілька пацієнтів піднялися сходами й пройшли повз неї. Не спиняючись, вони розчинили двері до головного будинку клініки, і зловісне громаддя за мить поглинуло їх.

Кетрін на хвильку заплющила очі, дивуючись власній некмітливості. Звичайно, двері розчинялися назовні. Притискаючи ліктем круглу сумку, вона потягнула двері на себе й вступила до потаємного світу, який починався за ними.

Перше, що зле подіяло на Коллінз, був запах. Впродовж двадцяти одного року життя вона жодного разу не відчувала подібного. Переважав хімічний компонент — якась суміш спирту та нудотно солодкого дезодоранта. Вона здогадалася, що спиртом намагалися вбити заразу, яка чаїлася в повітрі, і знала, що дезодорант мав заглушити фізіологічні запахи — супутники хвороб. І всі докази, які Кетрін наводила сама собі, щоб зважитись на ці відвідини, випарувалися від навали цього запаху. До перших відвідин лікарні кілька місяців тому молода жінка ніколи не замислювалася над тим, що й вона смертна, і приймала власне міцне здоров’я як належне. Але тепер усе було інакше, і коли Кетрін заходила до клініки, її знову затопила хвиля страху перед можливою хворобою. Закушуючи нижню губу, щоб не дати волі нервам, вона проштовхалася до ліфта.

Хворі, що юрмилися в клініці, дратували Кетрін. Їй хотілося заховатися в якийсь кокон, щоб ніхто не доторкався до неї, не дихав на неї, не кашляв. Вона не могла дивитися на перекошені обличчя, на висипи, що в одних нагадували луску, а в інших безперервно сочилися вологою. В ліфті, де вона виявилася втиснутою поміж гурту людей, схожих на персонажі з картин Брейгеля, було ще гірше. Не зводячи очей з показника поверхів, вона намагалася не звертати уваги на оточення, повторюючи промову, що її збиралася виголосити перед реєстраторкою гінекологічного відділення. «Добридень. Я Кетрін Коллінз. Я студентка університету й приходила до вас чотири рази. Я їду додому, мене лікуватиме наш родинний лікар, і я хотіла б одержати історію хвороби».

Прохання здавалося природним і простим. Кетрін дозволила собі поглянути на ліфтера. Його обличчя було непропорційно широке, але коли він повернувся, голова виявилася сплюснутою. Очі Кетрін мимоволі затрималися на цій деформованій голові, й, коли ліфтер озирнувся, оголошуючи третій поверх, він помітив пильний погляд Кетрін. Одне його око дивилося додолу та вбік, друге вп’ялося в Кетрін зі зловісною увагою. Кетрін відвела погляд, відчуваючи, що червоніє. Дебелий волохатий чоловік протиснувся повз неї до виходу. Притискаючи долоню до стінки ліфта, Кетрін спробувала заспокоїтися. Вона подивилася на п’ятирічну дівчинку із світлим волоссям. Одне зелене око посміхнулося їй у відповідь. Друге ховали лілові складки величезної пухлини.

Дверцята ліфта стулилися, і кабіна пішла вгору. У Кетрін запаморочилося в голові. Це був не той стан, що передував двом нападам, які вона перенесла місяць тому. Та однак у тісній коробці ліфта він народжував страх. Дівчина заплющила очі, переборюючи клаустрофобію. Хтось за її спиною кашлянув, і вона відчула дрібні краплинки слини на шиї. Кабіна загальмувала, дверцята розчинилися, й Кетрін опинилася на четвертому поверсі клініки. Вона підійшла до стіни й сперлася на неї, пропускаючи всіх, хто вийшов услід. Запаморочення швидко минулося. Знову відчувши себе нормально, вона повернула ліворуч і рушила коридором, стіни якого було пофарбовано світло-зеленою фарбою років двадцять тому.

Коридор розширився і перейшов у приймальню гінекологічної клініки. В ній було тісно від хворих, дітей та сигаретного диму. Кетрін пройшла крізь цю загальну приймальню до апендикса праворуч. Університетська гінекологічна клініка, що обслуговувала всі коледжі та співробітників лікарні, мала власну приймальню, хоча й колір стін, і меблі були точнісінько такі ж, як і в основному приміщенні. Коли Кетрін увійшла, на стільцях із металевих трубок із вініловими сидіннями4 прийому чекали сім жінок. Всі вони нервово гортали сторінки старих журналів. Реєстраторка, жінка років двадцяти п’яти, схожа на птаха, сиділа за столом. Волосся Її було знебарвлене, шкіра бліда, риси обличчя видовжені. Картка, міцно пристебнута на пласких грудях, повідомляла, що звати її Елен Коуген. Коли Кетрін підійшла до столу, реєстраторка звела на неї погляд.

— Добридень,