Альфред Шклярський - Томек у країні кенгуру

часу» мисливці виїхали на південний захід від Форбса. Незабаром вони заглибились у степ, який час від часу перетинав скреб чи буш. Поблизу струмка Тоні помітив сліди лісових сірих кенгуру. Вільмовський наказав розбити табір на березі струмка, який протікав серед великого бушу, а тут поступово переходив у низький скреб. Перш ніж напнути намети, мисливці уважно оглянули навколишні чагарі, щоб уберегтися від отруйних змій, які часто кублилися в кущах.

Ще того ж таки дня Тоні виявив місце водопою сірих кенгуру. Томек із задоволенням спостерігав за приготуванням до полювання. Оскільки кенгуру ведуть нічний спосіб життя, його було вирішено розпочати на світанку.

Було ще темно, як почали сідлати коней. При світлі місяця Вільмовський поділив мисливців на дві групи. Одна з них повинна була їхати краєм бушу до водопою, друга отримала завдання переправитися на протилежний берег струмка й улаштувати засідку на ймовірному шляху втечі кенгуру.

Томек із батьком входили до складу другої групи. Переправившись через струмок, вони погнали коней галопом, прагнучи досягти призначеного місця рівночасно з першою групою. Незабаром Тоні, який їхав на чолі трупи, зупинив коня.

— Водопій уже близько, — попередив він. — Піду перевірити, чи нема там кенгуру.

Минула годиш, перш ніж Тоні безшумно з’явився з-за кущів і повідомив, що кілька сірих кенгуру жирують на березі струмка.

— Доведеться зачекати сходу сонця, бо при слабкому світлі місяця нічого й думати про успіх полювання, — сказав Вільмовський і по хвилині додав із тривогою: — Як ти гадаєш, кенгуру не підуть від водопою до світанку?

— Не підуть, скоро почне розвиднятися, — відповів Тоні.

Мисливці спішилися. Навколо панувала незвична тиша. Здавалось, що вся природа поринула в глибокий сон. Нараз мисливці почули тихий звук дзвінка.

— Поблизу пасеться худоба, — прошепотів Тоні. — У вожака череди на шиї завжди висять дзвінок.

— Дивно, що кенгуру не бояться домашньої худоби, — зауважив Вільмовський. — Ти напевно їх бачив?

— Кенгуру люблять добру, солону траву, — запевнив Тоні. — Домашня худоба їх не лякає.

У кущах раптом пролунав пронизливий, схожий на передсмертний, крик тварини. Томек машинально притиснувся до шиї свого коня.

— Це пелікан, — заспокоїв Тоні. — Зараз настане день.

Потім, аж до самого сходу сонця жоден звук не порушив мертвої тиші. Незабаром на обрії зарожевів світанок. Ледве-но блиск дня розсіяв темряву ночі, немовби за чиїмось знаком папуга розпочали свій приголомшливий вереск.

— Тепер негайно на коні! — вигукнув Тоні.

Мисливці стрибнули в сідла й з місця рушили чвалом у напрямку водопою. Через кілька хвилин вони вже були біля струмка, на протилежному березі якого паслося троє великих кенгуру. У порівнянні з пійманими в степу, їх можна було вважати велетнями. Вражені виглядом вершників, вони в німому здивуванні звелись на задніх лапах. Вільмовський вистрілив угору, даючи знак розпочати лови. З боку бушу долинув голосний крик. Це друга група мисливців рушила в бік тварин, які панічно кинулись тікати. Після нічного ситного жирування вони бігли важко, тимчасом як відпочилі коні мчали, немов стріли, випущені з лука.

Звіролови, розгорнувшись півколом, швидко наблизилися до кенгуру. Вільмовський, Смуга й робітники, яких прислав Гаґенбек, чудово вміли користуватися ласо. На чолі погоні опинився Смуга. Він швидко наблизився на кільканадцять метрів до одного з кенгуру, підійняв угору праву руку з ласо й, крутячи ним над головою, сильно розмахнувся. Ласо блиснуло в повітрі, і зашморг захопив тварину. Сильний ривок мало не звалив на землю коня й вершника. Троє мисливців, які опинились поблизу, заквапились на допомогу Смузі, решта помчали за кенгуру, що тікали.

Двоє величезних сірих кенгуру перед обличчям грізної небезпеки виявили велику хоробрість. Побачивши поразку свого товариша, вони кинулись у протилежні боки, змусивши тим самим переслідувачів розділитися на дві групи. Бентлі, Вільмовський і Томек погналися за прекрасним кенгуру. Перші два мисливці почали оточувати його з обох боків, а Томек помчав услід за ним. Кенгуру зрозумів, що втекти від переслідувачів йому не вдасться. Вільмовський розмахнувся й кинув ласо. Чутлива тварина нахилилася, зробивши величезний стрибок, і зрадливий зашморг ковзнув тільки по його хребті. Кенгуру промчав перед самісіньким носом коня Вільмовського й побіг у напрямку лісу. Зупинився біля великого каучукового дерева[55], нижня частина стовбура якого обгоріла під час давньої пожежі в буші.

Мисливці зупинили коней поряд із твариною. З подивом вони дивились на чудового кенгуру, який, попри безнадійне становище, не хотів здаватися без боротьби. Звівшись на задніх лапах, він сперся спиною на стовбур фікуса й кидав на своїх переслідувачів пильні погляди. Його передні, короткі лапи нервово тремтіли, готові до захисту чи нападу.

Томекові заімпонувала відвага оригінального бійця. Якби це залежало від нього, він дозволив би кенгуру в нагороду за мужність сховатися в близьких хащах. Але Бентлі, людина досвідчена в таких ситуаціях, не піддався настроєві своїх товаришів. З ласо в руці він зіскочив з коня й покликав Вільмовського на допомогу. Подавши йому один кінець мотузки, він тоді почав бігати навколо дерева, прив’язуючи тварину до стовбура. Усупереч спробам звільнитися, кенгуру через декілька хвилин був міцно прив’язаний до дерева.

— Добре, що поблизу немає озера чи великого болота, заповненого водою. Рятуючись від переслідування, сірі кенгуру часто занурюються у воду, виставляючи на поверхню тільки голову й передні лапи. Тоді навіть мисливські собаки безсилі. Завдяки своєму могутньому зростові кенгуру занурюються на таку глибину, що собакам доводиться плавати навколо, а він, стоячи на задніх лапах, легко захищається від них ударами передніх, — пояснював задоволений удалим полюванням Бентлі.

У цей час до них під’їхав незнайомий вершник. Це був високий чоловік, одягнений так, як одягається більшість австралійських поселенців. Він зняв капелюха з широкими крисами й ввічливо сказав:

— Вітаю вас і поздоровляю з успіхом. Раджу більше не завдавати собі клопоту, а просто застрелити цього шкідника.

— Ми не маємо наміру вбивати таку прекрасну тварину, — обурився Вільмовський. — Ми візьмемо її із собою в Європу.

— Хіба ви ловите тварин? — здивувався незнайомець.

— Ви вгадали, — підтвердив Вільмовський. — Ловимо тварин для