Альфред Шклярський - Томек у країні кенгуру

табору десь через годину. Вільмовський радів щасливому завершенню небезпечної пригоди Томека. Усі мисливці посідали навколо вогнища до вечері. Томек ще раз розповів про своє невдале полювання на ему. Усі вони весело сміялися, слухаючи дотепні коментарі Смуги, тому не було нічого дивного що розійшлися відпочивати вже майже на світанку.

Томек прокинувся лише близько полудня. Почувши жваві голоси в таборі, він визирнув із намету. Його супутники вантажили клітки з ему на вози. Томек відразу забув про втому й підбіг до кліток, щоб оглянути страусів. Зазирнув до однієї з кліток. Величезний птах, перебираючи ногами, немов танцюрист, глянув на нього великими, булькатими очима.

Незабаром вони рушили в дорогу. Томек утішав себе надією, що на кораблі він іще раз матиме нагоду спостерігати за ему. Він із піднесенням став допомагати згортати табір. Ще того самого дня всі учасники експедиції повернулися на ферму Кларка. Не гаючи часу, почали готувати до відправлення на «Алігатор» впійманих тварин. Кенгуру, ему й динго повантажили на вози й повезли до станції у Вілканії, а звідти залізницею їх відправили до Порт-Огаста.

Повернувшись на ферму, Томек із нетерпінням став очікувати від’їзду на корабель. Він прагнув нових пригод. Наказ про від’їзд сприйняв з ентузіазмом. Бажаючи якомога більше дізнатися про місцевість, куди вони прямували, він у дорозі під’їхав до Бентлі.

— На яких тварин будемо полювати тепер? — запитав він.

— Ми постараємося впіймати сірих кенгуру, які небезпечніші, ніж гігантські червоно-брунатні кенгуру, яких ми впіймали. Сірі кенгуру живуть у лісах, на берегах струмків і річок. Там же, сподіваюсь, знайдемо ведмедів коала, сумчастих лисиць, єхидн, отруйних тигрових вужів і ящірок-молохів, тіла яких укриті шкіряними відростками, що стирчать на голові, немов роги. У горах, пасмо яких тягнеться вздовж східного узбережжя, ми завершимо нашу експедицію полюванням на гірських кенгуру, — відповів Бентлі.

— З цього видно, що ми вже попрощалися зі степом, — не без задоволення констатував Томек.

— У всякому разі смугу степу між Вілканією та лісами проїдемо потягом. Таким чином, уникнемо довготривалої, виснажливої їзди на конях. Через лісостепи та розлогі простори бушу поїдемо на возах.

— А що таке буш? — зацікавився Томек.

— Це своєрідний вид лісу, дуже характерний для Австралії. Він не має нічого спільного з лісами інших континентів. У буші серед високих дерев росте незліченна кількість вічнозелених кущів і маленьких деревець. До бушу звичайно прилягають простори, вкриті скребом, що, як ти вже знаєш, складається з карликових акацій та евкаліптів. Тишу, що панує в буші, переривають лише крики папуг і шерех плазунів.

— Такий ліс мені навряд чи сподобається, — заявив Томек.

— Не поспішай з висновками. У буші особливо чарівні ночі. Деякі люди за власним бажанням проводять у буші більшу частину свого життя. Ми їх тут називаємо бушменами. Серед них зустрічаються обмануті у своїх сподіваннях шукачі золота й люди, які залишили міста в пошуках пригод на лоні природи.

— Чим же вони так захоплюються в цьому лісі? — запитав Томек.

— Це важко пояснити. Звикнути до бушу нелегко, особливо спочатку. Лякають у ньому великий простір, безлюдність, труднощі й небезпека життя в пущі. Проте через деякий час безмежна пуща починає приваблювати людину так, що без неї стає вже важко жити. Це своєрідний «поклик бушу».

— Усе це видається мені дуже дивним, — із сумнівом сказав Томек.

— Чарам бушу піддавалися вже первісні мешканці Австралії. У зв’язку з цим серед них виникла легенда. Десь у хмарах живе чарівниця, яка іноді спускається на землю на листі, що його несе вітер. У безмежному буші ця чарівниця скликає раду духів. Одночасно вона снує невидиму нитку, якою прив’язує до себе щораз більше людей. Якщо людина, обмотана ниткою чарівниці, піде з бушу, її охоплюють невдоволення й туга, аж доки вона повернеться назад. Будь обережний, Томеку, щоб і з тобою не трапилась подібна пригода, бо тоді ти взагалі не захочеш покидати Австралію.

Томек глянув на Бентлі й тихо промовив:

— Хто знає, можливо, такі чарівниці й справді існують. І не лише в Австралії. У всякому разі боцманові Новицькому, татові й мені тут ніщо не загрожує. Чарівниця, що літає над Варшавою, давно вже обснувала нас своєю ниткою.

Бентлі задумався.

— Цікаво, чи зустрінемо ми бушменів? — перервав мовчанку Томек.

— Ми проходитимемо поблизу золотоносних теренів, — відповів Бентлі. — Чимало золотошукачів-невдах перетворилися на бушменів. Тож можливо, що ми з ними зустрінемося.

— Я хотів би знайти в Австралії золото, як Стшелецький, — прошепотів Томек.

— А що б ти з ним зробив? — запитав, усміхаючись, Бентлі.

— Я б заснував у Варшаві чудовий зоологічний парк, — відказав Томек, не роздумуючи.

У подібних розмовах час минав непомітно. Не встигла Томекові набриднути їзда степом, як він побачив будівлі Вілканії.

У наступні два дні тварин із мисливцями, що їх супроводжували, було відправлено до Порт-Огаста. Решта учасників експедиції виїхали потягом, що відходив на південний схід.

Томек досхочу милувався пейзажами, які ставали дедалі мальовничіші в міру того, як вони віддалялись на південь.

Серед широкого степу де-не-де виднілися невеличкі гайки з дерев і кущів; рослинність тут була куди різноманітніша й розкішніша, ніж у степу. Частіше зустрічалися великі череди рогатої худоби й овець, які спокійно паслися на рівнині.

Після тридцятишестигодинної подорожі мисливці висіли з потягу на вокзалі у Форбсі, невеликому гірничопромисловому містечку, розташованому на вододілі між річкою Маррамбіджі та її притокою Лаклан. На схід від містечка, біля підніжжя високих, порослих лісом пагорбів, зеленіли поля; на захід лежала країна міражів[54], страшенної посухи та безмежних пасовищ, вартість яких залежала від примхливих дощів. На цих пасовищах австралійські скотарі випасали свої череди і, якщо дощі були щедрими, збагачувалися протягом кількох років, а в разі посухи — розорювали»!.

Не гаючи