Віктор Васильович Савченко - Діти Мардука

у Спілці якихось твоїх книг.

— Питав, з якого я міста?

— Так. Вона сказала, що ти киянин.

— Нащо вона збрехала?

— Вона чогось вважала, тебе киянином.

«І дякувати Богові!» — подумав я.

— Що то за один? — запитав Олекса.

— Хтозна… Може, сплутав мене з київським однофамільцем… Той справді там мешкає, тільки його звати Володимиром. Нас часом плутають.

— А-а… Ну, бувай, бо по мобілці не дешево дзвонити.

Отже, Костя з самого ранку подався з’ясовувати мою особу. Спершу розшукав офіс Спілки письменників, тоді звернувся до бібліотеки. Спонукала його до таких дій інформація, отримана при допиті темного. На мить я поспівчував Кості, адже докопатися до істини і не втратити здоровий глузд у цій ситуації було неможливо. А він, як свідчила його поведінка, звик мати в усьому ясність. Навряд чи темний «розколовся» зовсім, але те, що лікар пустився на пошуки моїх книг, свідчило, що він таки дещо висвітив. Авжеж, Костя не лукавив, сказавши, що інформація, отримана від Чистильника, стосується більше мене ніж його — Лікаря.

Я спробував зв’язати події вчорашнього й сьогоднішнього днів в один ланцюг. Якась сила напосілася позбавити мене життя. Вона найняла виконавців немовби для викрадення, насправді ж для вбивства мене. Не отримавши гарантії, що я мертвий, вона заходилася розбиратися з виконавцями. А оскільки ті виявилися людьми тямущими, то замовник і виконавець помінялися місцями: перший став переслідуваним, другий тим, що переслідує. Замах на мене обставлений так, що той, хто викрадає (насправді ж убиває), стає автоматично кандидатом на довічне ув’язнення, а в разі уникнення відповідальності опиняється на гачку у замовника. Той же, хто замовив, до злочину ніяк не причетний. Такий план може бути розроблений тільки у зв’язку з винятковими обставинами. Якщо ж до цієї схеми додати дивовижний випадок із втратою свідомості Сміттяра, то Кості справді є над чим поміркувати. Зрештою, як і мені. Досі я не завважував у собі здатності на відстані «завалити» людину. Біль знімаю. Навіть — деякі пухлини. А от щоб так…

Напевне, багато про що довідався Костя від темного. Де, в яких кабінетах влади, планувалася акція. А що до цього був причетний хтось із влади, у мене не виникало жодного сумніву, як не виникало сумніву і в тому, що на багатьох владних щаблях сидять законспіровані «діти» Мардука. Та й не тільки законспіровані… У день наступний після вальпургієвої ночі — першого травня — вони покладають квіти до пам’ятників сатани в містах, містечках і селах. Вони ж усілякими способами блокують зміну назв вулиць і площ, що носять імена найбільших канібалів людства. Їм (їхнім верховодам) добре відомо, що доки живе пам’ять про людину, доти живе й сама людина. Не в матеріальному звісно, — в іншому, невидимому тілі. От і ходять громадяни міст і сіл під табличками з написами імен тих, хто за сімдесят три роки і сім місяців вигубив шістдесят два мільйони люду. Життя моїх співвітчизників минає у невидимому кривавому тумані, що його видихають дощечки на розі будинків. Той туман робить їх глухими до нечуваних страждань дідів і прадідів і «попіл Клааса не стукає в їхні серця». Ну, а тих, хто докопався до окультної суті «форми», «діти» Мардука просто знищують.

Чому? Адже «форма» — ідеологія колоса на глиняних ногах — уже відійшла.

Саме відійшла, а не зникла. Образно сказати, цей «файл» зберігається на диску. Один раз на рік, у вальпургієву ніч, його витягають із схованки і вставляють у «дисковод комп’ютера». До цієї дати готують і жертви. Я мав бути однією з них. Адже мені дано було ідентифікувати віру в бога Мардука з вірою в учення німецького економіста позаминулого сторіччя. Йдеться не про писання аккадсько-халдейських жерців і не про марксизм, як учення, а про те, справжнє, чим можна заповнити форму колоса на глиняних ногах. А це не словеса, у яку б гуманну обгортку їх не обгортали, а безмежний тоталітаризм і така ж безмежна жорстокість, що за ними — словесами стоять. Той, хто наповнив «форму» у дев’ятнадцятому столітті, писав замолоду:

«Я хочу спорудити собі трон На великій холодній горі, Оточений людським страхом, Де царює похмурий біль».

А ще він писав у своїй драмі «Квлален»:

«Бачиш цей меч — Князь темряви продав мені його… Ти (сатана) летиш в провалля. І я зі сміхом кинусь за тобою… І незабаром кину людству Мої прокляття титанічні. Моє прийнявши вчення, Світ згине по-дурному».

Досі ми з Костею вели кожен свою гру, а тим часом ситуація вимагала об’єднання зусиль. Я вирішив, що як тільки він озветься, запропоную зустрітись і скоординувати спільні зусилля та вивести на чисту воду ту силу, ким би вона не виявилася. З усього, Костя був не з лякливих.

Але минав день, другий, третій, а Лікар не озивався. Пам’ятаючи його пораду, я жодного разу не скористався з домашнього телефону; родичам і знайомим дзвонив по мобілці. Стеження за собою не завважував. Щоправда, з дому виходив близько шостої, коли «стукачі» ще сплять, а приходив під вечір. Світла не вмикав. Полисків екрану телевізора також не видно було з двору, бо заважала лоджія. Тим часом я все менше помічав на собі погляди людей, отже, рани мої почали загоюватися. Вже можна було ризикнути й показатися в бібліотеці.

Раптом озвався телефон. Це був одиничний дзвінок.