Педро Антоніо де Аларкон - Трикутний капелюх

як бридкі дощі похмурого листопаду, а веселі й зухвалі), — так от, одного такого чарівного дня, десь о четвертій годині хтось загубив посеред майдану Санта-Ана записник — на його палітурці було витиснене французьке слово «notes» — «нотатки».

Записник, певна річ, загубив якийсь перехожий. Мабуть, той записник мав колись розкішний вигляд, проте зараз його палітурка зі шкіри жовтуватого кольору була дуже потерта. Вона застібалася на позолочену пряжку, яка відкривалася нігтем великого пальця і була трохи більша за гральну карту, але менша за похоронну листівку.

Невідомо, скільки часу пролежав там цей записник, та раптом з північного боку вулиці Прінсіпе з’явилася дівчина (потім ми з нею познайомимося ближче) у супроводі поважного слуги. Вона перетинала майдан, прямуючи на вулицю Ангела, і опинилась якраз біля того місця, де лежав записник. Дівчина помітила його, озирнулася на всі боки, шукаючи людину, яка могла його загубити; не побачивши на майдані жодної живої душі (бо падав дощ, і, крім того, в травні о цій порі тут майже завжди безлюдно), вона наказала слузі подати їй записник. Взявши його хустинкою, дівчина пішла далі, тримаючи свою знахідку так, щоб її бачили перехожі — може, знайдеться власник. А коли не знайдеться, то, мабуть, слід дати оголошення в газету.

Нарешті сеньйорита прийшла додому, і тепер ми, як обіцяли, познайомимося з нею ближче.

Треба сказати, що вона ніколи не була одружена, належала до найбільш добірного товариства середньої верстви, жила на вулиці Карретас і була доброчесна — в останньому, між іншим, нема нічого особливого.

Перш ніж розповідати далі, попередимо читача, що наша героїня (можна так її назвати) у цій історії лише читатиме вищезгаданий записник та коментуватиме його — ото й усе. Що ж до нас, то ми полишимо її жити власним життям, як бог дав, не пориваючись розповідати про те, чи вона одружилася, чи померла самотньою, а чи стала черницею. Отож хай дарує нам читач, що ми змальовуємо цю дівчину, не розповівши докладно, що з нею станеться далі; хай буде вона для нашого читача однією з тисяч тих жінок, яких ми щодня зустрічаємо на вулиці, але забуваємо про них назавжди через дві хвилини… Однак протягом тих двох хвилин швидкоплинної зустрічі деякі незнайомки все-таки залишають у душах найвразливіших чоловіків відчуття журливого зачарування й невиразного щему — наче перед якоюсь солодко-болючою таємницею.

Вигадані героїні є в багатьох книжках, але ми часто забуваємо, що в житті є чимало жінок, які заслуговують на те, щоб стати героїнями новел. Певною мірою це можна порівняти ось із чим: відомо, що в меблевих магазинах стоять ліжка й крісла, на яких ніхто не спав і не сидів, — вони спорохнявіють там, нікому так й не ставши в пригоді; а є такі меблі, що ввійдуть до сімей, страдницьких чи життєрадісних, і довгі роки слугуватимуть їм…

З огляду на все сказане ми вирішили прискіпливо і докладно змалювати портрет доброчесної сеньйорити, яка перетнула одного дощового дня майдан Санта-Ана в супроводі слуги і знайшла вищезгадуваний записник.

Сеньйориті Хуані Лопес Гарсії сповнилося двадцять два роки. Її мати — донья Хосефа, була власницею виноградників в Андухарі, які давали сорок п’ять тисяч реалів щорічного прибутку. Батько Хуаніти служив державним радником, а на той період, коли його політичні друзі переживали важкі часи, був директором у міністерстві фінансів, де він тільки те й робив, що чекав, поки впаде черговий кабінет. Незалежно від обставин дон Антоніо щорічно отримував двадцять чотири тисячі реалів державної платні…

Однак ми трохи відхилилися від теми. Хуаніта була світлою брюнеткою, скорше високою, ніж низькою; ні худа, ні товста, вона мала чорні очі, хвилясте волосся, маленький, як вишня, усміхнений ротик, бездоганні зуби, ледь рум’яні щічки, маленькі білі рученята з довгими тонкими пальчиками і рожевими, як пелюстки троянди, нігтиками; вона мала пропорційні форми: і стан, і плечі, і стегна…; ноги в неї були маленькі, міцні, високі в підйомі, голос — меццо-сопрано, гнучкий і ніжний в молитві, стриманий в розмові.

Хуаніта була єдиною донькою в батьків, отож вони не скупилися давати їй гроші на вбрання. Їй більше подобалися неяскраві кольори, а єдина розкіш, яку вона собі дозволяла, полягала в скрупульозній охайності та вмінні без претензій, але з артистичною точністю гармонійно поєднувати всі деталі свого туалету: біле, чорне і сіре; манжети і гладенький комір; витончена простота лічених золотих прикрас і металеві пряжки — де треба… Отже, за такими правилами вона вдягалася. Що ж до іншого, то тут слід наголосити ось на чому. Туалетний та письмовий столи Хуаніта упорядкувала за англійським смаком. Вуличному бруду оголосила нещадну війну — дівчина швидше закотила б спідниці до пояса, ніж допустила, щоб забруднився бодай хоч краєчок однієї з них. До її послуг були французька покоївка і три кімнати в батьківському домі: кабінет, спальня та туалетна кімната, вікна якої виходили на просторий двір.

Хуаніта була серйозна і жвава, точніше — не легковажна, але й не похмура. Серйозна — тобто благородна і поміркована, жвава — тобто привітна й дотепна. Одне слово, щаслива, й те щастя вона наче випромінювала на всіх, хто оточував її. Хуаніта ще не мала нареченого, хоча багато хлопців — і легковажних, і розсудливих, і серйозних, і веселої вдачі — сваталися до неї. Була вона освічена і набожна: ходила до заутрені, слухала меси в належні дні, і не механічно, за звичкою, не красуючись чи бажаючи похизуватись, а надзвичайно серйозно, як виконують високий обов’язок, як шанують батьків та вчителів; більше любила ходити до парку Ретіро, ніж до Фуенте Кастелляна, і читала книжки приємні, легкі та цнотливі. Книжки романтичні, утішливі й розпачливі викликали в неї сміх, книжки героїчні та філософські — втомлювали, бо в них вона не відчувала того заспокоєння, яке знаходила в релігії; ну, а книжки, що суперечили добрим звичаям, відштовхували її, наче погано виховані люди. Читала вона лише твори, такі як, приміром, «Наречені» чи «Пабло та Віргінія». Володіла італійською та французькою мовами, грала на піаніно, але не співала; вміла шити і готувати їжу, проте дуже рідко шила й куховарила. Була людяна і подавала милостиню, ковтаючи сльози.