Педро Антоніо де Аларкон - Трикутний капелюх

Бідолаха збожеволів.

Якось Артуро де Мірасієлос (юнак дуже вродливий і не обтяжений сім’єю) домігся благаннями в однієї своєї подруги, не менш вродливої ніж він сам, щоб вона дозволила йому переночувати в її покоях.

Ця жінка, яку звали Матильдою Ентрамбасагуас, частенько за спиною у свого чоловіка чинила подібні благодіяння, нагороджуючи мимохідь таким чином бідного сеньйора широковідомою прикрасою благородного звіра…

І от десь опівночі від гучних ударів задвигтіли єдині двері, що вели до Матильдиних покоїв. Удари супроводжувалися жахливим воланням:

— Відчиніть, сеньйоро!

— Чоловік!.. — прожебоніла бідолашна жінка.

— Горе мені! — затремтів переляканий Артуро. — Та ти ж казала, що він ніколи сюди не заходить!

— Не бійся, ще не все втрачено, — зауважила гостинна красуня. — Погано тільки, що він такий недовірливий, а то я переконала б його, ніби ти гостюєш у мене просто так, зовсім безневинно.

— Ну, то рятуй мене як знаєш, — відказав Артуро. — Мерщій!

— Відчини, зраднице! — репетував дон Хосе (крім імені, було в нього ще й прізвисько, але історія це замовчує; відомо тільки, що милозвучністю воно не відзначалося).

— Відчини негайно! — Двірник саме повідомив його, що цієї ночі сеньйора дала притулок якомусь прочанину.

— Залазь сюди! — прошепотіла Матильда, вказуючи на старовинний годинник з довжелезним маятником; годинник був схожий на труну, поставлену сторчма.

— Відчини, зраднице! — ревів дон Хосе, гатячи в двері руками й ногами.

— Ісусе, що за чоловік!.. — залементувала жінка, — квапиться, як на пожежу! Дай хоч халат накинути…

Тим часом Артуро увіпхався в годинник і зігнувся там у три погибелі.

Як ви вже здогадалися, майстер, роблячи годинник, не розраховував на те, що в ньому ховатимуться коханці; отже, гирі вже не могли опускатись, а маятник — коливатися, тому годинник зупинився.

— Не зупиняй годинника, дурню! — прошепотіла Матильда. — Загубиш мене й себе! Мій чоловік засинає не інакше, як під тікання годинника, — такий самий стоїть у нього в спальні. Коли він почує, що годинник зупинився, то відразу ж полізе підтягувати гирі… і наткнеться на тебе!

І вона поклала ключ на годинник.

Цієї миті дон Хосе виломив замок у дверях і вскочив до спальні. Очі його вергали блискавки…

— Де він? — заревів щосили.

— Що ти шукаєш, Пепе? — спокійно запитала жінка. — Щось загубив?

— Свою честь! — вереснув чоловік, заглядаючи під ліжко.

— Бідолахо! І ти шукаєш її там?

— Де він? — наполягав дон Хосе. — Де твій безчесний коханець?

А годинник… годинник ішов бездоганно, наче там ніхто й не сидів. Тобто я хочу сказати, що з його середини виразно долинало: тік-так… тік-так…

Отож дону Хосе і на думку не спало заглянути в годинник.

Не знайшовши ніде коханця, наш чоловік упав на коліна перед своєю дружиною, обуреною та розгніваною, і промовив:

— Прости, моя Матильдо! Підлий двірник обдурив мене, впився, мабуть. Завтра ж витурю його геть. А тобі доведу своєю любов’ю — так, віднайденою любов’ю — як я розкаююсь, що посмів сумніватися в твоїй чистоті.

Матильда докладала неймовірних зусиль, щоб якось приховати свій неспокій: вона скаржилася, обурювалася, ридала, проклинала дона Хосе. Але той відповідав їй на все покірливо:

— Правда твоя, твоя правда… Тварюка я!

Він замкнув двері, через які увірвався до кімнати, сховав ключ і зайняв своє законне місце на подружньому ложі, щасливо примовляючи:

— Ну, йди вже, йди до мене, вкладайся, не будь дурненькою!..

Удосвіта дон Хосе раптом прокинувся і тихо спитав:

— Ти спиш, Матильдо?

— Ні, не сплю.

— Скажи, мені здається чи ні, що годинник зупинився?

«Тік-так… тік-так… тік-так…» — одразу ж зазвучало в годиннику.

— Тобі здається, — відказала жінка. — Хіба не чуєш?

— Справді! А от що мені не здається, це те, що я кохаю тебе так палко, як ніколи, і не втомлюся повторювати тобі це весь день…

Через рік після цього в Толедо, в будинку для душевнохворих, лікувався один дуже вродливий юнак. Його хвороба полягала в тому, що він уявляв себе старовинним годинником і весь час відтворював його ходу язиком:

— Тік-так… тік-так… тік-так…

Кажуть, що досяг він у цьому найвищої досконалості.

Два чи три роки тому одного дня, що був омитий весняним дощем, примхливим, наче юність (хоч уже й минав травень, але ще накочувались весняні зливи, не безнадійні та одноманітні,