Андрій Анатолійович Кокотюха - Чужі скелети

людьми, від яких у чомусь залежав, досягнув домовленості: йому почнуть допомагати. Зовсім уже з нуля свою справу хірург Сахновський не почне. Мати філію на такій важливій міжнародній трасі й одночасно — на досить невеликій відстані від Києва вигідно з багатьох міркувань, в тому числі — стратегічних. Тому про перспективи відкриття тут медичного центру особливо тепер, під час кризи, коли люди починають дбати про здоров'я, з Сахновським погодилися поговорити досить впливові люди в Києві. Зі свого боку, Юлія Гараніна пообіцяла підключити і навіть почала підключати місцевий бізнес — про мудру альтернативу державному медичному обслуговуванню місту й району, куди потроху йдуть іноземні інвестиції, слід потурбуватися.

Словом, із понеділка в Антона починалися переговори та ділові зустрічі. Причому спочатку — в Києві, тож під вечір неділі він на відремонтованій машині подався туди. Повернутися планував не раніше середи-четверга: треба ще навести лад у своєму операційному графіку та подбати про відпустку.

Не вийшло — в понеділок до глядачів звернулися з проханням допомогти зібрати відомості про такого собі Руслана Гараніна, фото якого додається, а номер телефону вказаний швидким рядком.

А у вівторок зранку Юлія отримала перший дзвінок — від підполковника Костюка.

— Ти не заспокоїшся ніяк?

— Що таке, Миколо Миколайовичу?

— Сказав би я тобі, Юліє Василівно, в риму, що таке. Знаєш приказку?

— Дитяча. В дитячому садку діти так лаються.

— Значить, оці твої оголошення по телевізору — не дитячий садок? Вмієш ти, Василівно, проблем підкинути. Дзвонять люди, тільки не тобі й навіть не нам. Колеги з Умані дали знати: вони твого братця покійного вже майже рік розшукують. Тільки не з такими прикметами і не під таким прізвищем.

— Ну, стосовно прикмет — то це у вас у міліції бардак, Миколо Миколайовичу. А під яким прізвищем його шукають? До речі, шукати вже не треба…

— Слава Богу, це мені так з Умані сказали. Шукають його взагалі не під прізвищем. Ніхто ж не знав, як його звати насправді. Учитель Свободи.

Від несподіванки Гараніна на якусь мить втратила мову.

— Чого замовкла?

— Вчитель… чого?

— Учитель Свободи. Два роки тому під таким іменем створив на території Уманського району щось типу комуни, яку нарік Територією Свободи. Себе назвав Учителем Свободи. Існувала спільнота за законами та принципами тоталітарної релігійної секти. Там таке творилося, кажуть… Коротше, Юліє Василівно, твій покійний братик, схоже, в останні роки переплюнув навіть самого себе. Релігію власну створив, не інакше. Дійшло? Богом себе уявив… туди його мать! Тепер купу пояснень давати доведеться. Руслан твій у розшуку, а я його мало не своїми руками в могилу закопав! Гараніна, чуєш мене?

— Чую, — глухо відповіла Юля.

— Раз чуєш — не лізь більше в цю справу! Як людину тебе прошу — нікуди не лізь більше!

Юлія не знала, що діяти.

Не знав цього й Антон, коли вона розповіла йому про несподіваний поворот справи.

Рішення прийшло під кінець того ж дня, коли подзвонили тепер уже їй.

Дзвонили з Умані.

Це була подруга однієї з жертв Учителя Свободи.

11.

— Ти сміятимешся, але я багато де був. Навіть у Каджурахо. А ось до Умані не доїхав.

— Це не смішно.

Весь час у дорозі від Жашкова до Умані Юлія розмову підтримувала без особливого бажання, а щойно в’їхали в Умань, звернувши з основної траси — взагалі напружилася.

— А що таке оте Каджурахо?

— «Таке», «оте» — ех ти, Жашківщино аграрна! Це ж храм кохання в Індії! Відомий на весь світ, один із найпопулярніших центрів паломництва туристів! Після Мекки, кажуть, друге місце серед паломників займає! — Антон сам відчував дискомфорт, та, всупереч усьому, намагався триматися бадьоріше, тому й молов різну дурню.

— Насправді туризм і паломництво, Сахновський, — це різні речі, — зауважила Юля. — Що там, у тому Каджурахо?

— Кажу ж тобі — храм кохання! Навіть цілий комплекс храмів. Таких більше ніде нема: там на стінах виліплені сексуальні пози з Камасутри.

— Є щось таке, чого люди не бачили? — байдуже запитала Гараніна.

— Та бачили вони все! Повторити побачене мало хто ризикує.

— Не думала, Сахновський, що ти аж такий хтивий і тебе все це цікавить.

— Я тут до чого? Випала нагода, ну, подалися. Мене туди потягнула дружина моя колишня… — Антон озирнувся через плече. — Твоя, до речі, теперішня.

Остання фраза призначалася Романові Кравцову — той сидів на задньому сидінні Юлиної машини і, здається, куняв. Почувши, про що йдеться, він розплющив одне око, протягнув:

— Ну-у-у, а я думав — де вона навчилася…

— Вам нема більше про що поговорити, колеги?

— Чоловікам однієї жінки, нехай для когось із них вона вже в минулому, навіть корисно знаходити спільну мову та спільні теми, — повчально зауважив Кравцов, розплющуючи друге око. — Приїхали? Між іншим, Антоніо, а вас хіба в школі сюди на екскурсію не возили? В парк, наприклад?

— У Софіївку? Чого ж, возили. Тільки, як на зло, я обидва рази, коли екскурсії організовувалися, хворів. Раз мені вухо протягом надуло, а раз узагалі апендицит вирізали.

— А так щоб самому — замість Каджурахо прокататися в Софіївку?

— Ромео, не діставай, гаразд? — Сахновський позіхнув.

— До речі — ось і вона. Подивіться ліворуч, — тоном завзятого екскурсовода, навіть так само без іскри, ніби виконуючи набридлу роботу, промовила Юлія.

Справді, по ліву руч від них саме з’явився потопаючий у зелені розкішний парк.

— Ви теж не були тут, Романе?