Андрій Анатолійович Кокотюха - Чужі скелети

— Не це.

— Її за бажання можна було приручити?

— Правильно. Твій брат міг впливати на людей, міг за бажання подобатися, бути хорошим, викликати довіру. Сама ж говорила.

— Ну…

— Давай навіть не припустимо, а погодимося з фактом: ці двоє перетнулися в житті. Відчули одне одного. І Руслан буквально приручив глухоніму Жанну. Як собачку. А вона ладна була за нього порвати кого завгодно. Міг твій брат знайти спільну мову з глухонімою?

— Він міг за бажання знайти спільну мову з ким заманеться. І для цієї людини здебільшого знайомство з ним приносило потім самі неприємності. Різного ступеня тяжкості.

— Тільки не Жанні Чорній! Погодься, Юлю — лише їхнє знайомство пояснює і ту обставину, що вона, мов примара, крутилася біля твого будинку, і те, що вона знала про сигналізацію та собаку.

— Барона вона, припустімо, могла й побачити через паркан… Але про сигналізацію ти в принципі правий… Вона навіть не шукала — точно знала, де треба різати дроти. Бо просто так порізати — мало, вмикається аварійне живлення. А вона й аварійку примудрилася відрізати. Тільки чому, в такому разі, ця Жанна не пробралася в будинок раніше і не чекала мене десь у засідці?

— Тобі б цього дуже хотілося?

— Я серйозно.

— І я серйозно. Собака міг би якось виказати її. Відсутність електрики в будинку, дірка в склі — іншим способом Чорна все одно б до тебе не зайшла. А так заскочити зненацька людину, яка спить, глупої ночі — саме воно. Потім: вона ж удень мусила не так стежити за тобою, як роздобувати шматок хліба чи, швидше, дозу щастя.

— Наркотики?

— І їх. І гроші на них. Дивись, як усе складається: з якоїсь невідомої причини Руслан знову вирішив потурбувати тебе. Тільки на цей раз чомусь не ризикнув діяти відкрито, а почав цю дурнувату, але, як він розумів, приречену на успіх гру з викраденням. Якщо припустити, що Жанна — приручена ним вірна подруга, готова йти за твоїм братом всюди й завжди, то цілком логічна її поява тут, разом із Русланом. Вона напевне знала все про тебе. Як вони спілкувалися — гадки не маю. Цілком імовірно, що твій брат вивчив мову жестів, котрою спілкуються глухонімі. Чи писав їй записки, чи… словом, Бог його знає. В усякому разі, Руслан розповів, де тебе шукати. Далі — увага. Припускаю — Жанна Чорна весь цей час знала, що сталося з ним.

— Знала, що він мертвий?

— Навіть знала, де перебуває труп! Ось тільки сказати не могла! Так само, як і попросити про допомогу. В кого, до речі, вона може попрости про допомогу? Руслан приїхав до рідного міста доїти, вибач на слові, власну сестру! І до цієї-таки сестри його спільниця побіжить проситися?

— Тоді права я!

— В чому?

— В тому, що Руслана таки викрали по-справжньому! В іншому разі Жанна була б заодно з усіма і його тіло точно не лишилося б зачиненим на замок у твоєму льосі!

— Не факт! Спільники могли зачинити труп і втекти. А Чорна, в свою чергу, не могла забрати тіло, бо в хаті постійно хтось був! Значить, спочатку вона виринула в твоєму садку, бо на той час уже все сталося, і вона не знала, як їй діяти. А потім кружляла під моїми вікнами, бо там покоїться тіло її коханої людини. Юлю, ця Жанна — патологічна особистість. Не віриш — завтра подзвоню Ромі Кравцову, теперішньому чоловікові моєї колишньої дружини, і цей кваліфікований психіатр прочитає тобі лекцію такої довжини, яку ти лиш згодишся витримати і вислухати.

— Нехай так. Що нам дає це припущення?

— Поки не знаю. Може — нічого. А може бути — все. Так чи інак, треба ще раз потрусити Іванівну, сусідку мою.

— Ту, що будинок здавала всім підряд?

— Її, бізнесменку. Треба знати, хто жив там відтоді, як тобі подзвонили й повідомили про викрадення, і скільки там їх жило.

— Міліція її вже допитувала.

— Так точно. Ось тільки мені протоколи допитів ніхто не сподобився показати. Таємниця слідства.

— Тепер слідства ніби як нема… Отже, таємниць теж…

— Тепер вони тим більше з’явилися. Ліпше вже я побалакаю завтра зі Світланою Іванівною сам, неофіційно. По-сусідському….

— Антоне…

— Я…

— Може… в спальні зручніше?

— Тут якось вузько… Але все було нормально, хіба ні?

— …

— !!!

Розговорити Іванівну виявилося нескладно.

Провини своєї вона далі не відчувала. Навіть якимось вітром на базарі їй надуло — міліція має намір згортати цю справу. Саме це, а не страх чи совість розв’язали їй язика. Остаточно переконавшись, що за грішки їй нічого ні від кого не буде, вона перестала говорити на цю тему обережно, аби чогось там не бовкнути. Навпаки — охоче перемивала кісточки всім незнайомим квартирантам, кожен із яких цілком міг обтяпувати якусь темну справу.

Звісно, вона розказала Сахновському і про перелік, складений спеціально для карного розшуку, і про такого собі Родіона, записаного під номером шістнадцять.

Мешкав він сам. Тепер точно нема чого приховувати — сам.

А привидів Іванівна ночами не бачить. Спить вона ночами, на сон не скаржиться.

Фотографію мертвого Руслана Гараніна показали в ефірі «Надзвичайних новин» із понеділка.

До того часу Антон устиг багато разів зважити своє рішення й нарешті ухвалити його: маленький рідний Жашків справді міг відкрити перед ним, кваліфікованим хірургом, досить великі перспективи. Звісно, зовсім палити мости Сахновський не збирався — після тривалих телефонних розмов із