Станіслав Васильович Костянтинов - Сутінки

право на ці посади. З великим відривом.

Особливо багато з них потрапляли у Верховне Віче, де в напружених муках про майбутнє, інтелігентно, спокійно і вишукано спілкуючись, обирали собі Голову (без голови почуваючи себе якось… некомфортно), аби був найяскравішим з них, гідним вести за собою, надихаючи своїм прикладом, своєю незаплямованою совістю, до нових зяючих проваль.

Два сиві дідусі — Дарвін і Фрейд — радісно обіймалися осторонь, змахуючи світлі сльози задоволення: вони не помилилися у своїх теоріях! Час їхнього торжества пробив.

Ура…

Незважаючи на всі заходи і перестороги, великі гроші і велику підтримку, наступні вибори Вілен Петрович програв. Хай і з невеликим відривом, проте — програв…

Несподіваного, але рішучого ножа у спину встромили в останній момент його «любі друзі»: Петрушка з Галиною Миколаївною. Петрушка в цей час був лідером «Трипроцентної партії», вилупленої з колишньої КПРС — яка зібрала під своїм крилом ветеранів, пенсіонерів та інвалідів щасливого життя. А Галина Миколаївна, яка вже давно стала зватися Соломією Станюк, бо свідомо вийшла заміж за прізвище, придатне для політичної боротьби, очолювала «Прогресивну партію Держави» — хоч і не могутню, але серйозну політичну силу, що спиралася на тіньовий капітал країни та литовські інвестиції північно-корейської мафії.

У рішучий момент ці обоє-рябоє зробили карколомний фінт вухами, що привело до влади ставленика Педдагога: високого стрункого красеня, великого любителя робити щеплення різних сортів груш до верби, якого — поза очі — називали Юннатом.

І Вілен Петрович, несподівано для себе, в одну мить, став учорашнім.

А оскільки сьогоднішній день виявився вщерть заповненим політиками новими, ще більш енергійними і щирими, спритними і чесними, завзятими і затятими, то про нього, вчорашнього, забули одразу і всі, миттю виштовхнувши на узбіччя історії приреченою старою шкапою. А сама історія галасливо, з гиканням і посвистом, понеслася вперед, у куряві танців, пісень, телесеріалів, чемпіонатів світу і перемог на «Євробаченні», від чого життя у Державі ставало все кращим, все щасливішим, радісним до істерики, наповнюючись новими глибинами інтелекту, струмуючого у вуха смердючкиними піснями

Всьо будіть харашо, всьо будіть харашо, Всьо будіть харашо, я йєто знаю…

З плином часу Вілен Петрович Шерстохвостов взагалі втратив все, що нажив до того дня.

Ще будучи при владі, після смерті Динери, він відписав свою трикімнатну квартиру дочці, а сам оселився на елітній державній дачі, як депутат Верховного Віче на той час.

Через кілька років, дочекавшись чергового стрибка й так дурних цін на житло до космічних висот, Марина її продала, і на ті гроші купила з чоловіком невеличку триповерхову віллу з басейном на узбережжі Адріатики, на двох гектарах прекрасної землі, серед казкової, завжди квітучої природи. Ще потім вони придбали велику розкішну двощоглову океанську яхту, на якій постійно десь плавали, подорожуючи між материками. А на проценти від залишку грошей за київську квартиру найняли місцевого мільйонера, аби він слідкував за будинком, прибирався в кімнатах і порався в саду на час їхньої відсутності, збираючи колорадського жука на картоплі.

Як і всі нормальні політики, Вілен Петрович, звичайно, був таємним «владельцем заводов, газет, пароходов», але, по втраті влади, все це миттю згубив: воно розтануло, просто розчинилося у повітрі, зникло з фізичного світу, не залишивши навіть запаху сірки. Рипнувшись шукати, він не знайшов нічого, наче нічого й не було — нова влада була новою й по своїй суті, а тому не вошкалася з попередниками, викидаючи їх на смітник буття голими, забравши навіть надію на повернення в попереднє життя.

Коли ж Шерстохвостова, що став пересічним громадянином, нова влада виселила з державної дачі, жити йому раптом стало ніде, а президентської пенсії виявилося замало, аби винаймати у Києві хоча б однокімнатну квартиру — її вистачало лише на малосімейку, загальною площею до вісімнадцяти квадратних метрів. Без телефону.

І тоді його пригріли тесть з тещею, які на той час так і жили у своїй квартирі, біля колишнього Будинку офіцерів, перетвореного на казино, дещо її розширивши: тепер помешкання займало всі чотири поверхи під’їзду і коштувало на цей час на київському ринку нерухомості, за самими скромними підрахунками, близько трьох мільярдів доларів.

Ясна річ, що такий ласий шматок не міг не зацікавити нормальних пацанів, які стікалися до столиці з усіх куточків Держави, а особливо — з її териконних областей, на території яких видобували, плавили й кували завтрашній день країни.

І одного погожого ранку у вхідні двері подзвонили ногами. А коли Ліляна Семенівна відчинила, то інтелігентні судові пристави, з понятими, вручили їй рішення місцевого районного суду: про виселення з цієї квартири, оскільки вони займають її незаконно, бо оселя «належить громадянину Держави Усманову Вачику Ашотовичу на тій підставі, що його мама, Усманова Зульфія Муратовна, в роки радянської влади прибирала цей під’їзд, працюючи двірником в ЖЄУ № 33/17 та отримуючи мізерну платню, не варту людської гідності, а тому має сьогодні право на компенсацію від держави, у вигляді всього під’їзду, за адресою…» І далі було вказано адресу квартири Юрія Івановича Балиги, перераховано всі її технічні дані та зазначено термін виселення: протягом десяти днів. Ні про що інше — відшкодування, заміну, чи іншу оселю — там не було й слова.

Два роки поспіль Юрій Іванович, удвох з зятем билися за житло. Але ні залишки їхніх зв’язків, ні валізи грошей у різні кабінети, ні два замовні вбивства, чотири зґвалтування і шість вдалих шантажів нічого не змінили — трьома автобусами приїхали дебелі хлопці-жеребці у сіро-рябих «маска-шоу», оточили весь квартал і протягом години викинули геть трьох мешканців, дозволивши взяти лише найнеобхідніше.

Керував виселенням доктор юридичних наук зі зламаним носом на кирзовому обличчі, де блукала постійна блудлива усмішка. На приречені тихі завивання Ліляни Семенівни, погрозливі матюки Юрія Івановича і скажено-люті спроби підкупу Віленом Петровичем він сварився пальцем і хихикаючи заявляв:

— Закон один для всіх! Бандитам — тюрми! Тож, радійте, що досі на волі!.. — І тихенько говорив, посміхаючись у вухо Шерстохвостову: — Мене не купити, бо я куплений іншими.