Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

берег по трапу. Ну, здрастуй, Феодосіє, Місто Боже! Як ти тут без мене три тищі літ живеш-можеш? Та й ідеш собі, куди знаєш. А знаєш тільки назву санаторію.

Ну, мєстні матроси на КПП кажуть, є такий санаторій дійсно, не наплутано в радіограмі. Від профспілки секретних військових заводів, десь там, у бік Керчі, по пляжу. Ну, пеленг на Керч по морській мапі відомий, тож після прохідної тобі праворуч. Одразу за напівроздовбаною на цеглини генуезькою баштою. Це по-свійськи, по-кримськи. Що трястися над кожною генуезькою баштою, коли цегла треба? На сарайчик, в який пускатимуть влітку колорадос, тища купонів койка. Колоради в кримчан тоді значило геть не те, що зараз в нас. Ні, не жуки й не сепаратисти. Так вони називали відпочивальників. Щось у цьому дійсно було. Орда колорадів з континенту налітала щоліта і вщент вигризала всі прилавки крамниць. А всю зиму аборигени обговорювали: ах, який був сезон.

Одразу за прохідною — бульвар. І такий тінистий, епічеська сила, бульвар, просто тобі Ваня Бунін, «Темнії алеї» якісь, а не вас вітає кримське пекло. Наче й не полудень. Наче й не серпень. Повіває легкий бриз. Десь біля підніжжя гори тут базар з волохатими персиками. А колись так само продавали наших дідусів і бабусь. Прадідусів і прабабусь. Ну, не рідних, звісно, двоюрідних, бо ж ми не турки, не побасурманилися досі, та й не з галери ми, а з теплохода.

Знайомі турки казали, що прабабусі таки розвалили Османську імперію зсередини. Все вони. Встановили дідівщину в гаремах. Виховали замість яничарів якихось посіпак. Було всесвітнє царство, Сонцесяйна Порта від Олександрії до Озова, а стало шайтан зна шо. А ви думали — з нашими легко? Ви б спитали спочатку в бувалих людей. Ну, правила поводження, коли вона стоїть руки в боки. Але пізно, імперія йок. Тешекюр ідерім. До речі, про вірменів.

Під галереєю Айвазовського, схожою на вафельний торт з балконами, завжди стоїть зграйка юних художників з мольбертами й мастихінами — малюють море. Все те ж, незмінне, синє на вигляд — чорне на слух і вічно інше. Хмарка набігла — і все перемальовуй. Як він так його малювати примудрявся? Добре, що є надійний дороговказ за спиною. Малювати море треба так, щоб до твоїх картин також колись стояла черга бундесових туристів і наших колорадів, чисто глянути одним оком хоча б парад чорноморського флоту 1849 року, а галерею охороняли ліниві менти з кобурами на сраках. Не факт, що в тих кобурах не огірки й варені яйця, до речі. Мир же ж у нас, Йосип на кобилі. Мир.

Жінка художника побудувала для міста водогін, який бере воду десь у горах і досі працює, бо труби керамічні, а наших сантехніків до них не допускають, втратили креслення. Сам академік мистецтв проклав залізничну колію прямо по пляжу, в себе під вікнами, своїм коштом, бо Феодосія залишалася осторонь залізниці, яку саме будували з Джанкоя на Керч. Подружжя добрих геніїв міста. Якось впорались і без урядів, і без столиць. Були б гроші й талант. Тобто навпаки. А ще — чин контр-адмірала.

Перервемося, саме прибуває потяг з Києва, шипить і розлякує чайок, вивергає з вагонів нові порції білих ще пляжниць і пляжників прямо на пляж. Красота.

Але чи не на половині картин, якими по той бік колії торгують вже дорослі й трохи підтоптані послідовники живописця, для туристів, на пам’ять, є невідома Івану Костянтиничу барва — багряна. Музей Олександра Гріна поряд з галереєю, Гриневські мешкали через дорогу від Айвазовських і теж дослужились до музею. Тож тепер багряні вітрила місцеві маляри, що підлаштовуються під смаки публіки, примальовують до всіх своїх картин з кораблями в порту. Ми лише півгодини тому зайшли в порт зі своїм чаєм та лавровим листом, а наше судно — вже на полотні. І багряні вітрила на щоглах. Щось у цьому є. Яка була б економія дизельки в однім тільки рейсі. Треба порахувати вартість парусини і багряної фарби.

У концертному залі, який насправді колишній портовий пакгауз, може, ще генуезький, сьогодні ввечері певно що буде аншлаг. На афішах — Дельфін і Русалка. Гастролюють, гарують, косять капусту в Криму на курортах. І під пакгаузом уже ошиваються наш матрос і наш кухар.

— А можна так? Ми купуємо зараз чотири квитки, віддаємо вам, а коли ввечері прийдемо на концерт, ви квитків не питатимете, просто пропустите нас чотирьох, а я скажу: «Це зі мною»… — говорить білетерші матрос.

— А смисл? — не доганяєш ти глибини матроських підступів.

— Скажемо дівкам, що апаратуру Наташі Корольовій на нашому пароплаві привезли, а ми звукооператори Ігоря Ніколаєва й запросимо в гості на борт, — пояснюють нетямусі матроси. І йдуть шукати підходящих за IQ дівок на набережній. Серед усіх цих Ассолей та багряних вітрил. І як на зло (не мені — матросам), на набережній самі молоді мамці з дітьми. Діти ганяють, падають, ревуть. Матусі їх втішають, і стоїть такий галас, що зразу стає зрозумілим — мамський курорт, не до гульок. Хіба що на час концерту вкладуть дітей спати.

А тобі не до дівок і не до концертів, дружина з малою десь саме зараз в цій Феодосії мають відпочивати, а ти знаєш лише назву санаторію — ні корпусу, ні номера, і мобільних телефонів ще ніхто, крім ІНМАРСАТу, не винайшов, але не сумуєш, міркуєш тільки, з якого району починати пошуки. І чи вже починати, чи ще випити пива через дорогу від музею, і черга менша, ніж у музей Гріна, до речі.

І ось коли ти вже тримаєш у руках справжній, що дивно, гранчастий бокал у крапельках роси, повний чогось янтарного й пінного, зараз спробуємо, що то таке є, чуєш з-поза спини знайоме:

— Ну, я ж тобі казала, доню, де його треба шукати. Де ж іще?

І несамовитий дитячий крик на всю площу: