Рут Хоган - Хранитель забутих речей

class="book">Після того як сестра Рубі пішла, Една вирішила трохи відпочити. Двоє відвідувачів за день — це прекрасно, але дещо втомлює. Коли вона прокинулася через годинку, йшов дощ. На кухні. Маленький будиночок на столі розмок. Фарба змилася, намальовані вікна зникли, але номер «32» ще було видно. Една глянула вгору і побачила жахливу темну пляму, що розповзалася по стелі. Останнє, що вона почула, — це скрегіт арматури і шурхіт тиньку.

— Добре! Добре! Я вже йду, — Лора погладила теплу голову Моркви, який уже кілька хвилин тягнув її за ноги.

Морква зголоднів і хотів пісяти. Уже давно минув час ланчу. Змірявши оком купу речей із приклеєною золотавою зіркою на столі, Лора перевела погляд на годинник. Уже майже третя…

— Бідолашний Морква, — зауважила вона. — Ти, мабуть, уже стоїш, схрестивши лапи.

Надворі заливало, але, на щастя, Моркві на Різдво серед іншого подарували водонепроникний плащ.

Він оббіг садок, поки Лора готувала для них ланч. Незабаром Морква повернувся, залишаючи мокрі сліди на кахлях. Після ланчу Лора піднялася нагору, щоб вирішити, що вдягне сьогодні ввечері. Вона кепкувала з себе, бо найдовше довелось обирати пристойну білизну. Точніше, непристойну. Шукаючи свої улюблені сережки, Лора подумала, що, мабуть, залишила їх у кімнаті Терези, і пішла туди пошукати. Схопилася за холодну латунну ручку, повернула її. Двері були зачинені зсередини.

Розділ 32

Фредді вистромив ногу з-під ковдри й тицьнув Моркву пальцем:

— Ану, вставай, ледацюго, піди зроби нам чаю.

Пес лише глибше зарився в своє сідало і задоволено загарчав. Фредді благально подивився на Лору, але вона швидко заховала голову під подушку.

— Я так розумію, доведеться мені, — сказав він, вистрибуючи з ліжка і шукаючи, що б його вдягти, не так соромлячись свого оголеного тіла, як бажаючи захиститися від холоду. Халат Лори кепсько підходив для цього, але був зручно під рукою. Фредді відсунув штори назустріч новому року, блакитному небу і сонячним променям. Лора потягнулася, зовсім гола під теплими ковдрами, і подумала собі, чи не дременути їй у ванну і трохи привести себе до ладу, щоб виглядати трішки молодшою й не такою пожмаканою. Та зрештою, чи не все одно? Фредді вже бачив її. Лора пальцями поправила волосся і зазирнула в маленьке люстерко на нічному столику: чи не розмазалася вчорашня косметика навколо очей. Ну, хоч зуби в неї гарні.

Минуло дві години, поки вони встали, одяглись і поснідали бобами з грінками. Якраз тоді завітала Саншайн. Вони обіцяли їй, якщо в перший день нового року буде гарна погода, то всі гуртом погуляють в околицях з Морквою. Лора і Фредді йшли, взявшись за руки, а Саншайн бігла попереду з Морквою, кидаючи м’яч на мотузці (ще один подарунок на Різдво), який пес їй приносив.

— Маю таке враження, що цей пройдисвіт Морква бавиться цим м’ячем, щоб догодити Саншайн, а не для власного задоволення, — сказав Фредді.

Лора спостерігала, як Морква старанно повертає м’яча Саншайн.

— Підозрюю, він буде гратися в ці дитячі ігри доти, доки не знайде чогось цікавішого.

Після чергового кидка Морква флегматично подивився, як м’ячик закотився в кущі, і побрів шукати кроликів. Бідний Фредді, призначений Саншайн заступником Моркви, мусив по лікоть засунути руку в колючки.

— Облиш його, — порадила Лора, бо Фредді ризикував загнати собі колючку в руку, — купимо інший.

— Ні! — відчайдушно заволала Саншайн. — Це його різдвяний подарунок. Він засмутиться і зненавидить мене, бо я не можу нормально кинути м’яча. Я даун.

Саншайн майже розплакалася.

— Ти не даун! — сказав Фредді, вилазячи з глибин куща і переможно махаючи м’ячиком. — Хто взагалі сказав тобі такі дурниці?

— Так мене в школі називав Нікола Кроу, коли я не туди кидала м’яч.

— Нікола Кроу — невіглас, а ви, юна леді, сонячна людина. І не забувайте про це!

Фредді дав їй іграшку, зігнавши вираз болю з її обличчя. Проте Саншайн так і не всміхнулася. Втомившись переслідувати кроликів і пропустивши усю драму, Морква повернувся назад і обнюхав свою іграшку. Він лизнув Саншайн руку. Нарешті дівчина повеселішала.

Вони рушили далі, Лора тепер тримала іграшку Моркви, Фредді роздивлявся свої подряпини, а Саншайн раптом кинулася до маленької блискучої речі, що лежала, притоптана у траві.

— Дивіться! — гукнула вона, виколупавши її з бруду пальцями.

— Що це? — Фредді взяв річ і обтрусив її від бруду. Це виявилося кільце для ключів у вигляді слоненяти.

— Ми маємо забрати це додому, — сказала Саншайн. — А ще треба написати табличку і помістити цю штуку на сайт.

— Тобі не здається, що у нас і так достатньо загублених речей? — Лора вагалась, уявляючи кабінет, завалений речами, що досі чекали на полицях та у шухлядах на свою зоряну годину. Але Фредді несподівано погодився з Саншайн.