Володимир Кирилович Малик - Чумацький шлях

навіть не думав, що доведеться ним бути будь-коли, а тому з деяким острахом взявся до роботи. Ударив кайлом. Довкола бризнули дрібні скалки.

Поряд став Керім.

– Та не гамсели так, – застеріг він. – Тут, брате, ніякої сили не вистачить, якщо будеш надриватися… До каменю треба братися обережно. Спочатку оглянь його, знайди найслабіші місця – тріщини, ямки, розломи, жили, а тоді орудуй – де кайлом, де ломом, а десь і молотком. Ось дивися…

Керім знайшов тріщину, загнав у неї лома і зверху вдарив молотком. Плита черепашника легко зсунулася набік. Але при цьому хлопець зачепив ногу і застогнав.

– Що? Болить? – кинувся Івась.

– Ой, болить!

– То, може б, ти пішов додому?

– Хто ж мене відпустить?

– А Сулеймен?

– То такий собака, що й не підступишся. Нізащо не відпустить!

– А що ж робити? Тобі потрібно попарити ногу в зіллі. Мати твоя напевне знає, як його зварити. Потім добре перев’язати і кілька днів полежати, поки рана загоїться.

Поки вони говорили, за їхніми спинами виріс Сулеймен. Важкий гарапник несподівано упав на Івасеві плечі.

– Так ось як ти працюєш, гяуре! – закричав він. – Я провчу тебе!

І знову підняв гарапника. Та вдарити не встиг. Івась раптом ступив крок наперед, схопив наглядача за боки – і той не встиг навіть зойкнути чи злякатися, як опинився високо вгорі, над головою невільника. Гарапник випав з його рук, крик жаху вирвався з його рота: він уявив, що зараз полетить з обриву вниз, на кам’яні уступи.

– Івасю-ю! – вигукнув Керім. – Зупинись!

Та Івась і не думав кидати свого кривдника в прірву. Потримавши достатньо над собою і відчувши, що від страху той обм’як і замовк, він поставив його на ноги і підніс до самого носа кулацюгу. Зробив страшні очі.

– Ти не нюхав? Ні? Так знай, ще раз зачепиш, то тут тобі й гаплик!

Сулеймен Івасевої мови, звичайно, не розумів, але відчайдушний вчинок невільника та його кулак, піднесений до самого носа, були такі промовисті, що він мимоволі, ледве оговтавшись, пробелькотав:

– Якші, якші!

Та як тільки Івась відпустив його, він схопився за рукоятку ятагана. Та витягти з піхов зброю не встиг: наперед метнувся Керім і повис у нього на руках.

– Сулеймене, послухай мене! – заблагав хлопець. – Не роби ще одної дурниці! Бей Шакір-заде не простить тобі смерті невільника! Тим більше що, не розібравшись, ти перший напав на нього.

Сулеймен трохи охолов. Тепер він і сам починав розуміти, що заледве не перевищив своїх прав. Та гнів все ще кипів у його серці.

– Він міг убити мене!

– Ти вдарив його перший. І вдарив нізащо!

– Ви не працювали, а базікали!

– Базікали! – вигукнув Керім. – Поглянь!

Він швидко підняв холошу шаровар і показав просякнуту кров’ю пов’язку.

Сулеймен нахмурився.

– Що це?

– Гадюка вкусила. А цей гяур, якого ти несправедливо обвинуватив у лінощах та базіканні, врятував мене – висмоктав з рани отруту і перев’язав.

У наглядача округлилися очі.

– Тут є гадюки?

Керім зрозумів, що Сулеймен не второпав, коли саме його вкусила гадюка, і подумав, що це трапилося тут, щойно, але не захотів пояснювати йому, коли і як це трапилося. Навіщо? Хай думає, що тут водяться гадюки, бо видно, що він їх боїться. Може, менше вештатиметься по каменоломні і менше наглядатиме за батраками.

– А де їх немає? – відповів запитанням на запитання.

– І ти гадаєш, що цей гяур висмоктав усю отруту з тебе?

– Хто ж це знає? Може, й не всю. Показати б ногу знахарю…

– То покажи!

Керім не сподівався такого від завжди крутого і часто несправедливого наглядача. Ледве стримуючи радість, запитав:

– То я можу піти, Сулеймен-ага?

– Іди! – похмуро кинув той і, піднявши гарапника, поколивав геть.

Керім переможно глянув на Івася.

– Ну, не чекав такого! І від тебе не чекав, що ти зважишся так провчити Сулеймена, і від нього не