Володимир Кирилович Малик - Чумацький шлях

Івася підштовхнули до ковадла. І тут він зрозумів, що зараз його закують у кайдани. Та ось вони й лежать напоготові – на дерев’яному станку, серед різного ковальського причандалля.

Його підштовхнули знову.

– Іди!

Він уперся – і ні з місця.

Сеймени схопили його за руки – шарпнули. Іди! Та зрушити не змогли. Дужий, мов молодий бичок, Івась нагнув круту шию, люто бликав на них з-під брів, уперся ногами ще міцніше.

– Не піду!

Шакір-заде, що стояв біля коваля, нетерпляче гримнув:

– Ну, що ж ви там вовтузитеся? Давайте його сюди!

Сеймени згребли Івася обіруч, руків’ями шабель штурхонули під боки:

– Йди, шайтане!

Але й цього разу успіху не домоглися, зате роздратували невільника не на жарт. Сам не відаючи, що діє, Івась раптом відштовхнув обох від себе, схопив за карки і щосили тріснув один одного лобами – аж загуло.

Керім з переляку скрикнув:

– Івасю! Що ти робиш? Вони заб’ють тебе до смерті!

Та той ніби й не почув його слів, – спочатку одного, а потім другого жбурнув крізь розчинені двері з кузні на подвір’я, де вони й простяглися на землі, а сам ступив наперед, до ковадла, поставив на нього ногу і гукнув до коваля:

– Ну, чого роззявив рота? Заковуй!

І Шакір-заде, і коваль – обидва стояли ошелешені й вражені сміливістю та силою невільника. Лише коли сеймени, вивергаючи прокляття, кинулися до нього з оголеними шаблями, Шакір-заде, очумавшись, підняв руку й крикнув:

– Не чіпайте його! Цьому бикові ціни нема! Не те, що ви, слабаки!

Сеймени, все ще лаючись та посилаючи чумакові прокльони, відступили, а коваль не без остраху наблизився до нього.

– Чоботи у нього добрячі. Стягнути? Чи як? – спитав хазяїна. – Бо окалина палить мені ноги.

– Стягни – пригодяться. А йому дай свої старі чарухи, – погодився бей.

Коваль стягнув з Івася чоботи, приміряв на себе.

– Ти дивися – якраз! – промовив діловито і кинув босому невільникові свої стоптані шкіряні постоли. – Взувайся!

Івась, промовчавши, натягнув їх. Вони теж були якраз. Після того коваль, вправно орудуючи молотком та щипцями, наклав йому на ноги кайдани і заклепав наглухо.

– Готово! Тепер не втече!

– Ну, коли готово, тоді – на роботу! На найважчу! І щоб ніякого спуску! А спробує втекти або проявить непослух – бийте канчуками нещадно! – І повернувся до Керіма. – А тебе, хлопче, попереджаю: ніякої полегкості гяуру! Ніякої допомоги! Зараз іде війна, і я не хочу, щоб невільник якимось чином добрався до Кезлева чи Ак-мечеті[8], де стоять залоги урусутських військ. Ти розумієш, чим це мені загрожує?

– Розумію, – прошепотів Керім.

– Ну, от і добре! А щось помічу – шкуру спущу! А тепер – ідіть! – і гукнув до сейменів: – Доправте їх у каменоломню! Та скажіть Сулеймену, щоб цей гяур кожного дня наламував гарбу каменю! Я не хочу годувати неробів!

Шлях до каменоломні був недалекий, але кайдани заважали йти: ятрили шкіру, били по ногах, і Івась ледве дошкандибав за село, в ущелину Сарису, де внизу жебонів манюсінький потічок з жовтою водою, а вгорі на поверхню виходили шари ніздрюватого черепашника. Тут уже працювало кілька беєвих батраків.

Сеймени здали Івася наглядачу Сулейменові. Це був похмурий чолов’яга років сорока з круглим, мов млинець, обличчям та довгими міцними руками. При боці, за поясом, у нього стримів ятаган, а в руці він затискував замашного гарапника.

– На найтяжчу роботу! – сказав старший сеймен. – Це гяур.

– Тут усім не легко, – буркнув Сулеймен.

– Щоб кожного дня наламував гарбу каменю! Такий наказ бея!

– У мене не погуляє!

– Та дивися, щоб не втік!

Сулеймен глянув на Івасеві кайдани – знизав плечима.

– Куди йому! А втече – наздожену і всиплю канчуком по спині так, що вдруге не захоче!

Він кинув невільникові кайло, молот та лом.

– Ставай он там – і починай!

Івась ніколи не був каменярем,