Ерін Моргенштерн - Нічний цирк

випадати тієї ночі, коли відкрився цирк, але з часом люди почали зауважувати це. Тітоньці Падві личить вік, а все, що стосується Чандреша, можна пояснити його ексцентричністю. Проте ми більше схожі на звичайних людей, і до нас придивляються набагато уважніше.

— Тим, хто просто може зникнути в цирку, легше, — жаліється Тара, визираючи у вікно. — Час від часу Лейні пропонує подорожувати разом із ними, але, я думаю, це лише тимчасове рішення проблеми. Ми занадто примхливі, щоб із цього вийшло щось добре.

— Ви просто можете так усе й залишити, — тихо радить містер Барріс.

Тара хитає головою.

— Скільки років мине, перш ніж змінювати міста буде недостатньо? А що далі? Змінити імена? Мені... мені не подобається, коли мене силують до такого шахрайства.

— Не знаю, — зізнається містер Барріс.

— Я стовідсотково впевнена: відбувається ще безліч усього іншого, про що ми навіть не здогадуємося, — зітхає Тара. — Я намагалася поговорити з Чандрешем, але це була розмова глухого з німим. Я не хочу сидіти склавши руки, коли щось іде не так. Я почуваюся... не в пастці, але дуже схоже, і не знаю, що із цим удіяти.

— І шукаєш відповідей? — додає архітектор.

— Не знаю, чого я шукаю, — відповідає Тара, і на мить її обличчя кривиться, наче дівчина збирається розридатися, але потім вона опановує себе. — Ітане, тобі ніколи не здається, що ми весь час спимо?

— Ні, не сказав би, що здається.

— Мені вже важко розрізнити, де сон, а де реальність, — пояснює Тара, знову смикаючи мереживо на манжетах. — Мені не подобається блукати в темряві. Я не схильна вірити в неможливе.

Містер Барріс знімає окуляри і, перш ніж відповісти, витирає скельця хустинкою, тримаючи їх проти світла, щоб переконатися, що не залишилося плям.

— Я бачив цілу купу речей, котрі колись вважав неможливими чи неймовірними. Тож тепер я вже чітко не знаю, що уможливлює деякі речі. Просто вирішив якнайкраще робити свою справу, а інші хай переймаються своїми.

Він висуває шухляду стола і, трохи там покопирсавшись, витягає візитну картку, на якій надруковано тільки ім’я. Навіть догори дриґом Тара розрізняє на ній А і Г — і нічого більше. Містер Барріс бере олівця й дописує під іменем лондонську адресу.

— Гадаю, ніхто з нас не знав тієї ночі, у що саме ми вплутуємося, — каже він. — Якщо ти справді хочеш копнути глибше, думаю, лише він може тобі допомогти, хоча й не гарантую, що він буде дуже люб’язним.

Чоловік посуває візитку через стіл, ближче до Тари. Вона уважно роздивляється картку, перш ніж покласти до ташечки, наче невпевнена, що та справжня.

— Дякую, Ітане, — каже дівчина, не підводячи погляду. — Я насправді це дуже ціную.

— Прошу, дорогенька, — каже містер Барріс. — Я... я сподіваюся, що ти знайдеш те, що шукаєш.

Тара киває з відсутнім виглядом, і вони балакають про менш суттєві справи, поки годинник відбиває пообідні години, а за матовою віконною шибкою насуваються сутінки. Коли чоловік пропонує повечеряти, дівчина ввічливо відмовляється і йде.

Містер Барріс повертається до креслярського столу. Цокання годинника знову зливається із шурхотом олівця.

Парасолька чарівника

Прага, березень 1894

Сьогодні на воротах Le Cirque des Rêves висить чимала табличка, прикріплена стрічками до ґраток трохи вище від замка. Літери достатньо великі, аби можна було прочитати їх здалеку, хоча люди все одно підходять аж до самих воріт.

ЗАЧИНЕНО ЧЕРЕЗ НЕСПРИЯТЛИВУ ПОГОДУ

написано на табличці химерним шрифтом в оточенні грайливих сірих хмарок. Люди читають напис, іноді перечитують, а потім дивляться на сонце, що вже сідає, на чисте, фіолетове від його променів небо й чухають потилиці. Вони штовхаються біля воріт і чекають, чи не знімуть табличку й не відчинять ворота, але ніхто так і не з’являється, і зрештою невеличкий натовп розходиться в пошуках інших занять на вечір.

За годину починається гроза. Періщить злива, вітер смикає смугасті намети, знак на воротах танцює на вітрі, блискучий і мокрий.

* * *

А з іншого боку цирку, там, де паркан здається суцільним, проте відчиняється, із затінку темних наметів з’являється Селія Вовн: виходить під дощ та із зусиллям розкриває парасолю. Вона велика, з важкою вигнутою ручкою і, коли Селії таки вдається її розкрити, стає надійним прихистком від дощу. Хоча нижня частина бордової сукні швидко всотує воду та стає майже чорною.