Ерін Моргенштерн - Нічний цирк

Марко сам у своїй квартирі. Він складає з паперу крихітні кімнатки. Коридори й двері, зроблені з книжкових сторінок і клаптиків креслень, шматочків шпалер і уривків листів.

Він добудовує свої кімнатки до створених Селією. Вигинає спіраллю сходи довкола її зал.

І залишає порожнє місце для відповіді.

Відень, січень 1894

Кабінет достатньо великий, але добряче захаращений і здається меншим, ніж насправді. Більша частина стін, укритих матовим склом, зайнята шафками й полицями. Креслярський стіл біля вікна ховається в ретельно спланованому хаосі паперів, діаграм і креслень. За ним сидить майже невидимий чоловічок в окулярах, що ось-ось зіллється з обстановкою. Шкрябання олівцем по паперу видається так само методичним і акуратним, як цокання годинника в кутку.

Хтось стукає у двері з матовим склом, і олівець перестає шурхотіти, лише годинник і далі цокає, наче нічого не сталося.

— До вас міс Берджес, сер, — гукає крізь відчинені двері помічник. — Вона просила не турбувати вас, якщо ви зайняті чимось іншим.

— Я геть не зайнятий, — запевняє містер Барріс, кладучи олівця й підводячись зі свого місця. — Будь ласка, запросіть її.

Помічник зникає з дверей і одразу ж на його місці з’являється молода жінка в стильній сукні, оздобленій мереживом.

— Привіт, Ітане, — каже Тара Берджес. — Перепрошую, що увірвалася без попередження.

— Жодних вибачень, люба Таро. Як завжди, ти маєш чарівний вигляд, — каже містер Барріс і цілує дівчину в обидві щоки.

— А ти геть не постарішав, — із багатозначним натяком відповідає Тара.

Його посмішка кривиться, і чоловік відводить погляд, прямуючи до дверей, аби зачинити їх.

— Що привело тебе до Відня? — цікавиться архітектор. — І де твоя сестра? Нечасто можна зустріти вас поодинці.

— Лейні в Дубліні, із цирком, — пояснює Тара, розглядаючи все довкола. — Я... я чомусь знудилася, тож вирішила, що могла б трохи помандрувати сама. Навідатися до розкиданих по цілому світу друзів — гарний мотив для подорожі. Мала б надіслати телеграму, але вся мандрівка виявилася дещо незапланованою. До того ж я не була впевнена, що мені тут будуть раді.

— Тобі завжди тут раді, Таро, — запевняє містер Барріс. Він пропонує їй сісти, але дівчина не помічає цього й мандрує між столами, укритими детальними макетами будинків. Вона зупиняється то тут, то там, щоб у подробицях усе роздивитися: арку над дверима чи спіраль гвинтових сходів.

— У нашому випадку стає складно відрізнити давніх друзів від ділових партнерів, так мені здається, — промовляє Тара. — Хто ми: люди, які ведуть привітні бесіди, щоб приховати спільні таємниці, чи щось більше? Ця просто чарівна, — додає вона, зупинившись біля моделі вигадливої порожнистої колони з годинником усередині.

— Дякую, — каже містер Барріс. — Попереду ще багато роботи. Я мушу надіслати готові плани Фрідрікові, щоб він міг узятися за виготовлення годинника. Підозрюю, що в повний розмір усе матиме ще більш вражаючий вигляд.

— У тебе тут є схеми цирку? — питає Тара, дивлячись на пришпилені до стіни діаграми.

— Ні, як не дивно, немає. Я залишив їх у Лондоні, у Марко. Мав узяти із собою копії для архіву, але забув.

— А ти колись забував копії якихось інших схем? — допитується Тара, пробігши пальцями по шафках із довгими тонкими полицями, кожна з яких була заставлена акуратно впорядкованими паперами.

— Ні, — бурмоче містер Барріс.

— Тобі не... тобі не здається це дивним? — цікавиться Тара.

— Не надто, — каже архітектор. — Ти гадаєш, це дивно?

— Я гадаю, що в цирку ціла купа дивних речей, — зізнається Тара й шарпає мереживо на манжеті.

Містер Барріс сідає за стіл і відкидається на стільці.

— Може, поговоримо про те, про що ти приїхала поговорити, а не танцюватимемо довкола? — пропонує він. — Я нікудишній танцюрист.

— Я точно знаю, що це не так, — заперечує Тара та всідається на стілець навпроти. Проте її погляд і далі блукає кімнатою. — Утім, не завадило б заради різноманіття хоч раз поговорити відверто. Я навіть часом розмірковую, чи хтось із нас іще пам’ятає, як це робиться. Чому ти поїхав із Лондона?

— Підозрюю, що залишити Лондон мене змусило те саме, що змушує вас із сестрою так багато подорожувати, — повідомляє містер Барріс. — Кілька занадто допитливих поглядів і двозначних компліментів. Сумніваюся, що хтось помітив, що моє волосся перестало