Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

Всі, хто сидів на ганках, мимоволі простежили за тими такими гарними колечками, через це ніхто й не помітив, як у двір зайшов старий чоловік із гладко виголеним підборіддям і з великими сумними очима.

– Добрий день! – сказав він тихо й трохи хрипко. – З неділею вас, будьте!

– О, дядько Микола! – спокійно обізвалася дочка божевільного. – Це ти як з неба упав…

Микола ніяково всміхнувся, тоді повернувся до Шкаликів. Старий так само понуро корчився, а решта завзято лущили насіння.

– Чого такий сумний, Іване?

Шкалик звів на нього пласкі ясно-сині очі, але за мить уже знову дивився кудись поза сараї, де росли верболози і ховалася поміж них річка.

Жінка божевільного раптом схлипнула.

– А про Сашка ти, певне, й не знаєш! – сказала, втираючи очі.

– Мама не може до пам’яті прийти, що батько помер, – спокійно й навіть трохи задоволено сказала дочка божевільного.

– Дєда пішов у могилку, – сказав онук, висуваючись із бабиної пахви.

Микола присвиснув. Присів на ганку і витяг червону пачку «Спорту».

– Коли? – спитав і пихнув димом.

– Та вже минулого року, – крізь сльози сказала жінка божевільного. Сонце било їй просто у вічі, і залиті сльозами її щоки засвітились і залисніли.

– Я казала мамі: не здавай ти його туди, бо збавлять віку, – мирно озвалася дочка божевільного. – Дуже боявся він умерти, плакав, чисто як дитя. Навіть утік од них, так йому допекли…

– Дєда на тому світі кольовку пасе, – сказав серйозно внук, знову висовуючись із пахви.

Дочка божевільного нахилилася до хлопчика:

– Розкажи-но, сина, як ви з дєдом корівку ловили.

– Дєда хотів кольовку в міліцію завести, – дзвінко сказав малий, аж на мент завмерли на своєму ганку Шкалики, переставши й насіння молоти.

– От ти плачеш. Варко, – голосно сказала, обтерши рота, Шкаличка. – А хіба не кинувся він на Ювпака?

– Ювпак сам на нього поліз, тьотю, – озвалася дочка божевільного. – Коли не бачили, то помовчали б!

Жінка божевільного плакала.

– Так люде кажуть, – ще голосніше сказала Шкаличка. – І що він Ювпаку з носа всю шкуру здер.

Шкалик знову випустив кілька голубих кілець, тоді звів руку й почухмарив нею голову.

Микола попихкував цигаркою, і його очі зовсім змаліли.

– А як і здер, то що? – загонисто відказала дочка божевільного. – Він поліз на папу, і папа його там раз дряпнув. Коли хочете знать, то не папа його побив, а він папу.

– Ми з дєдом кольовку ловили, – знову висунувся з пахви внук. – Хольоша була кольовка.

– Чи ж я хвалю того Ювпака, що ти мені в очі лізеш, – відгукнулася Шкаличка. – Я кажу, що правильно зробили, коли віддали його.

– Ти не плач, Варко, – тихо мовив Микола, мнучи пальцями паперовий мундштук цигарки. – Так воно йому судилося… А я таки мало що про те знаю. Писала мені Ганя, але тоді з роботою така загвоздка вийшла, що й приїхать не було як. Розкажи-но, як воно там було…

– Минуло воно все, – махнула рукою Варка.

– Не, чого, дядеві треба розказать, – озвалась від дверей дочка божевільного. – Я можу й розказать…

– Ти дуже гаряча, – м’яко всміхнувся Микола. – Нехай краще мати розкаже.

Шкалики дружно лущили насіння. Рот у старої знову був заліплений лушпинням, а Шкаленята виявили, що жменьки їхні порожні. Подалися до материного подолу і зачерпнули, скільки влазило. Шкалик витягував з недокурка останні хвилі диму – тримав цигарку самими тільки нігтями. Варка дивилася на густу хмару мух біля туалету, і сонце сушило в неї на щоках сльози. Поступово очі її втрачали байдуже-пригноблений вираз, а стали нараз як чисті кринички; вже не плакали, а сухо й холодно світилися, очевидно, побачила вона уявно, як біжить по вулиці, аж піт тече струмками по ньому, її нещасний чоловік. У нього на голові жіночий капелюх, а до грудей тисне він дитину. Дитина, певне, задоволена, бо урочисто помахує рукою, а мо, зберігає в такий спосіб рівновагу для себе й для діда. Побачила Варка втомлені очі хворого й почула голосний його шепіт, коли він таки зважився оповісти їй потаємні свої думки.

– Все про якогось бога дерев торочив, – сказала вона тихо. – Може, той бог і в могилу його завів…