Каміло Хосе Села - Вулик

Дружина старається бути з ним лагідною; чоловік працює як негр, щоб родина трималася на плаву.

— Ти, либонь, змерз, узуй капці, я їх поставила коло плити.

Дон Роберто взуває капці та вдягає старий потертий піджак, який тепер годиться хіба що для дому, а колись був гарного коричневого кольору з білою смужкою, що надавала йому ошатного, елегантного вигляду.

— Як діти?

— Все гаразд, уже сплять. Малюк трохи повередував — ніяк не хотів лягати, хоч би не занедужав.

Подружжя йде на кухню — це єдине місце в помешканні, де взимку тепло.

— Цей пустомолот приходив?

Дружина уникає відповіді — либонь, шуряки здибалися в під’їзді, тут важливо не дати маху. Іноді через бажання, щоб усе було гаразд, без ускладнень, вона таки дає маху, і тоді вибухає несвітський скандал.

— Я тобі приготувала на вечерю смажених ставридок.

Дон Роберто задоволений, смажені ставридки — його улюблена страва.

— Чудово.

Дружина лагідно всміхається.

— А ще я заощадила на ринку трохи грошей і купила півпляшки вина. Ти так багато працюєш, що іноді корисно випити трохи вина.

Цей тварюка Гонсалес, як зве його шуряк,— а насправді бідолаха, чесний батько сім’ї і страшний невдатник,— одразу розм’якає.

— Яка ти добра, голубонько! Я не раз думав: трапляються дні, коли, якби не ти, я сам не знаю, що б накоїв. Та зрештою треба мати трохи терпіння. Найважче — це перші роки, поки я не посяду певного становища, лише перші десять років. Далі все йтиме як по маслу.

Дон Роберто цілує дружину в щоку.

— Ти мене любиш?

— Дуже, Роберто, ти й сам це знаєш.

На вечерю у подружжя юшка, смажені ставридки та по одному банану. Після десерту дон Роберто пильно дивиться на дружину.

— Який подарунок ти б хотіла отримати завтра?

Дружина щаслива, з вдячністю всміхається.

— Ох, Роберто! Яка я рада! А я вже була думала, ти й цього року не згадаєш.

— Мовчи, дурненька! Чого б це я не згадав? Звісно, минулого року що було, те було, але цього...

— Авжеж! Сама себе я маю за ніщо!

Якби жінка ще бодай одну мить поміркувала про свою незначущість, у неї з очей ринули б сльози.

— Ну, то що тобі подарувати?

— Але, чоловіче, з нашими статками!

Дон Роберто, втупившись у порожню тарілку, стиха мовить:

— Я попросив у булочній трохи грошей в рахунок платні.

Дружина розчулено дивиться на нього.

— Яка ж я безголова! Забалакалась і забула налити тобі склянку молока.

Поки дружина дістає з холодильника молоко, дон Роберто провадить далі:

— Мені ще дали десять песет, щоб я купив дітям якусь забавку.

— Який ти добрий, Роберто!

— Ні, люба, це все твої вигадки — я такий самий, як усі, не кращий і не гірший.

Дон Роберто п’є молоко, дружина завжди наливає йому склянку молока як додаткове харчування.

— Хочу купити дітям м’яча. А на решту вип’ю келишок вермуту. Не хотів тобі нічого казати, але, як бачиш, не вмію тримати секретів.

Доньї Рамоні Брагадо зателефонував дон Маріо де ла Вега, власник друкарні. Чоловіка цікавить, чи є якісь новини у справі, яка вже кілька днів не дає йому спокою.

— До того ж ви люди однієї професії, дівчина працює в друкарні, здається, поки що ученицею.

— Он як? А в якій саме?

У друкарні «Майбутнє», що на вулиці Мадера.

— Так, так. Тим краще, свої люди. Слухайте, то ви гадаєте, що все на мазі?..

— Звісно, не турбуйтеся, це вже мій клопіт. Завтра після роботи зайдіть до мене в молочну та заговоріть зі мною про що завгодно.

— Так, так.

— Гаразд. Я вже подбаю, щоб вам її привести, щось-таки вигадаю. По-моєму, справа тут вірна: яблучко вже достигло, от-от впаде. Дівчині набридло бідувати, вона й сама б не стерпіла, і без нашого втручання. Та ще її хлопець хворий, тож вона хоче купити йому ліків. Ці закохані дівчата довго не пручаються — самі побачите. Це мені раз плюнути.