Інна Роміч - Любов у спадок

Нолліс ладен був заприсягти потрухами Вельзевула, що увага сера Джеффрі зараз зосереджена зовсім не на чудовому монастирському подарунку. Джон надто добре знав цей неуважний погляд, який свідчив про граничне невдоволення. Він і далі терпляче очікував миті, коли граф зволить до нього озватися. Чого йому, питається, бути невдоволеним? Здавалося б, усього домігся. Графство своє отримав у цілості й схоронності, та й титул незабаром отримає…

Звичайно, якщо так міркувати, у лорда поки що збулися не всі мрії. Титул регента над більшою частиною земель, включаючи Беверлі, який він ще цілий рік мав носити, — йому як скалка в сідниці. Щиро кажучи, якщо протягом цього терміну знайдуться законні спадкоємці, він може втратити значний клапоть своїх володінь. Але Нолліс-бо в цьому нітрохи не винен, якщо, знову ж таки, добряче поміркувати? Яке відношення простий слуга має до крутійства королівських нотаріїв? Його справа — робити, що господар скаже. До того ж, спадкоємців не знайдеться — Джонові це достеменно відомо… Він стомився стояти непорушно та почав переступати з ноги на ногу. Страшенно не подобався Джонові цей виклик господаря.

— Ну, чого зітхаєш? — нарешті досить нелюб’язно поцікавився сер Джеффрі. — Знаєш, навіщо я покликав тебе, Джоне?

Нолліс, зберігаючи спокій, незворушно знизав плечима.

— Звідки мені таке знати, ваша світлосте?

Він навмисно звернувся до господаря з новим титулом, і той, звісно це відразу помітив. Обличчя сера Джеффрі набуло ще кислішого виразу, рот скривився у в'їдливій посмішці. Він перестав гладити собаку. Пес, позбавлений пестощів господаря, незворушно почимчикував до дверей і влігся біля ніг у найманця.

— Виходить, ти вирішив мені підлестити? — юдиним тоном допитувався граф. — Не очікував від тебе, друже мій. Зазвичай ти називав мене лише «ваша милість». Що ж тепер змінилося? Виходить, ти почуваєш за собою провину, якщо прагнеш величати мене новим титулом, га?

Нолліс подумки вилаявся.

— Змінилося дещо, ось і назвав вас новим титулом, — невдоволено буркнув він.

— Атож, ти маєш рацію, — замислено протяг Джеффрі, встаючи з крісла та роблячи кілька кроків кабінетом, — дещо змінилося. Але ти, певне, вважаєш, що в цьому є й твоя заслуга?

Граф рвучко зупинився просто перед ним і знову втупився в Нолліса уважним поглядом.

— Ви, ваша світлосте, або скажіть, чого хочете від мене, або покарайте, — похмуро запропонував йому Джон, — бо я ваших загадок не розумію.

Він намагався не виказувати занепокоєння, але серце недобре защеміло. Невже щось сталося? Щось таке, що вивело його хазяїна з рівноваги? Тепер він це виразно бачив. Але що? Днів зо два тому приїздив граф Ланкастер… Може, старигань знову щось замислив? Авжеж, із його лицарськими ідеалами він може накоїти чого завгодно… То в хрестовий похід рветься, то справедливість встановлювати прагне. Та ні, тут щось інше. Найманець подумки перебрав усі свої можливі провини за останні тижні й вирішив: нічого такого, через що господареві варто на нього гніватися, не зробив. Одна неймовірна думка закралася в голову, але Джон відразу рішуче прогнав її. З того самого часу, як вони напали на Тейндел, у нього на душі було неспокійно. Дівчиська-бо вони так і не цюкнули… Але ні, не може бути, щоб ця руда знайшлася. Після того, як вона потрапила до шотландців, у неї просто не лишалося жодних шансів. Звичайно, варто було все як слід перевірити, але п'ятнадцятирічна шмаркачка ніяк не змогла б вибратися з замку. Джон постарався опанувати себе. Головне зараз — упевнений вигляд.

Сер Джеффрі зненацька розсміявся, але сміх той був якийсь невеселий.

— А ти молодець, Джоне! Чудово тримаєшся. Я не помилився, коли обрав тебе на роль довіреної особи. Звичайно, твоє право знати причину мого гніву. Хоча, варто визнати, спочатку я навіть не повірив, що ти вирішив обдурити мене.

Нолліс здригнувся, і Джеффрі знову показав у посмішці чудові зуби.

— Так, я не помилився… Ти все-таки мене обдурив. Я бачу, як ти нервуєш, Джоне. О, я ж так добре тебе вивчив. Зізнайся, ти вважав себе проникливішим за мене? Думав, тобі вдасться обвести свого недалекого хазяїна круг пальця?

Поступово він розпалився. Ніздрі затріпотіли від ледь стримуваного гніву. Нолліс мовчав, тужно дивився в підлогу.

— Коли мені донесли, що, можливо, дехто в замку Тейндел лишився живий, я спочатку просто не повірив! Ну як же, сказав я собі, адже мій вірний слуга все владнав. Це просто помилка… Але про всяк випадок я вирішив порозпитувати де про що в молодців, які супроводили тебе. І з'ясувалося, що це правда! — не стримуючись більше, закричав йому в обличчя Джеффрі. — Ти обдурив мене! Пожалів цих виродків, і тепер у них є шанс відітнути шмат мого графства! Де вони? Я попереджав тебе, що станеться з тобою, якщо ти спробуєш мене одурити. Ну, чого мовчиш? Відповідай мені!

Нолліс несподівано презирливо гмикнув. Від серця в нього відлягло. Та сер Джеффрі просто перевіряє його!

— І це ви називаєте зрадництвом, ваша милосте? — нахабно запитав він. — Хтось сказав вам, що діти барона Тейндела лишилися живі, й ви негайно ж повірили йому? Я особисто вклав обох синів вашого брата! Одне щеня ми зарізали в спальні, де воно ховалося під ліжком, а друге зарубали в залі, це вам усі мої хлопці підтвердять. Може, треба було привезти їхні голови, але ж ви не віддавали такого наказу…

Обличчя Джеффрі набуло землистого відтінку. Видно, картина, змальована Ноллісом, все-таки впливала на нього. Граф піступив до слуги впритул і брутально схопив за комір сорочки.

— Не заривайся, Джоне. Я гарненько притис кількох, і вони сказали, що ніхто не бачив молодшої