Інна Роміч - Любов у спадок

дочки Родеріка. Вони повідомили також, що ти звелів повертатися в Беверлі, хоча й не перевірив нічого особисто. І ніхто з них не знає напевно, загинула вона чи ні! Це так? — голос графа зірвався на вереск. Він щосили трусонув Джона, та приосадкуватий здоровань легко встояв на ногах. — Говори! Бачив ти її мертвою?

— Ні, ну то й що з того? — огризнувся Нолліс. — Ця дурепа напала на замок Маклейнів із жменькою своїх людей, і що ж, ви думаєте, шотландці помилували її? Аякже, чекайте від них милості. Та вони повісили цю біснувату, тільки-но вона потрапила їм до рук. Вона давно вже мертва. І як ви накажете переконатися в цьому? Не міг же я пробратися в цей чортів замок, щоб розгрібати сміттєві ями, в одну з яких скинули шотландці мертву сучку! Тут навіть думати нема про що — вона не вийшла з замку. Ми три дні чекали в засідці — тільки час марнували.

— Ти заприсягся, що виконаєш мій наказ, і отримав нагороду, — прошипів йому в обличчя лорд Персі. — А тепер я повинен чекати, поки моя люба небога з'явиться в Беверлі та вмостить свою кощаву дупу в це крісло? Як ти міг випустити її?!

— Відпустили б ви мене, ваша милосте, — попросив набурмошений Джон.

Він не любив, коли йому нагадували промашки. І, дідько забирай, годі вже тримати його за комір, як шкідливе щеня! У глибині його душі вирувала злість, але він старанно стримував себе.

Видимо, Персі підсвідомо відчув погрозу в його тоні й повільно розтис пальці. Відійшов, знову сів у крісло. Він нарешті заспокоївся, й тепер перед Ноллісом знову постав зразок англійського лорда.

— Добре, що ми з'ясували наші розбіжності, — приємно посміхнувся сер Джеффрі. Він граціозно обтер губи хусточкою й кинув її на столик. — Мені байдуже, любий Джоне, як саме ти переконаєшся в її смерті. Ти мусиш виконати мій наказ, чи не так?

Його темні очі знову вимогливо втупилися в слугу. Джон знехотя кивнув.

— Бачиш, нещодавно до мене приїздив мій шановний тесть і страшенно вболівав із приводу жахливої загибелі сера Родеріка Персі та його дітей, — проникливо мовив граф. — Я б сказав, уболівав він досить діяльно. Навіть звелів вислати до розореного замку кілька людей, щоб вони спробували відшукати всіх, хто лишився живий. На твоє щастя, таких там не знайшлося. Але розпитування віланів із селища навели нашого доблесного лицаря на думку, що дівчисько могло бути живе. І, уяви собі, він втовкмачив собі в голову, що ми просто зобов'язані знайти нещасну дівчину й виконати останню волю його щирого друга Генрі Персі. Тобто подарувати їй половину графства!

Його голос по-зрадницьки зірвався, але він знову звично опанував себе.

— А місяць тому одна моя людина випадково бачила у Фолстоні дивне товариство… — сер Джеффрі відкинувся в кріслі, замислено покрутив свого графського персня. — Це маленьке містечко не надто далеко звідси, в дуже мальовничому місці на березі Тейну. Про всяк випадок я послав людей перевірити… І не помилився. Справді, наприкінці вересня там з'явилося кілька вершників на запилюжених конях, а з ними рудий хлопчисько-паж. Вони намагалися продати двох коней і купити візок. Кажуть, у харчевні вони щось теревенили про те, що вирушають до короля… Шукати справедливості.

Нолліс завмер, як мисливський пес, що зачув слід.

— Це неможливо… — хрипко вимовив він. — Вона не могла вибратися звідтіля живою!

— Я теж так думав, мій вірний Джоне, — вдавано позіхнув граф. — Замало шансів… І якби ти чесно виконав свою роботу й перевірив усе, то я б не наполягав. Однак ти вирішив схитрувати, і твоє недбальство може коштувати мені половини графства! Кращої половини, прошу зауважити. І тому ти негайно вирушаєш до Фолстона, щоб про все дізнатися. І якщо, не доведи Боже, цей рудий паж таки виявиться Ерікою Тейндел, котра вирішила шукати справедливості в нашого рицарственного володаря…

Джеффрі загрозливо подався вперед, і його обличчя втратило свій приємний вираз.

— …то я накажу повісити тебе, мій любий Джоне, — закінчив він. У його голосі тепер чулася неприхована погроза. — Шкода, що не довелося сьогодні підписати ці папери… Я знаю, ти так довго чекав на це, але тепер доведеться ще почекати.

Граф із вдаваним жалем зітхнув, пещеними пальцями легко доторкнувся до сувою, що лежав на низенькому столику поруч із кріслом. Нолліс жадібно втупився в пергамент, і очі його спалахнули. Якщо це дарча на обіцяну ферму… О, диявол! Його здолала така злість, що він ледь не штовхнув ногою нещасного собаку, згорнутого калачиком біля дверей. Прокляття! Невже через те, що ця руда негідниця перехитрувала його, він позбавлений справедливої винагороди?

— Ти повинен знайти Еріку Тейндел, чуєш, — крізь зуби процідив Джеффрі. — Знайди її! Я знаю, відчуваю, що ця мала мерзотниця жива. Не можу спати спокійно, поки хоча б один нащадок мого братика ходить по землі. Я ненавиджу Родеріка! — зненацька вереснув він. — Я багато чим ризикував, і тепер мушу отримати своє графство, бо чесно заслужив ці землі…

Правильні риси молодого графа спотворилися, ніби диявол зіжмакав їх на свій розсуд, пальці на руках скорчило, ніби в судомі. Нолліс мимоволі відвернувся, в душі, втім, глузуючи з нього. Ну ось, нагримав, за комір потрусив… А все-таки дуже потрібен йому він, Нолліс, і ніхто інший. Брудну ж роботу хтось повинен робити, чи не так?

— Гаразд, ваша світлосте, — по тривалій паузі похмуро промовив Джон. — Я знайду її, жива вона чи мертва.

— Ось і чудово, — знову повеселішав граф Нортумберлендський, ніби нічого й не сталося. — Я дам тобі в поміч людей. Ти сьогодні ж вирушаєш до Фолстона, де розпитуватимеш усіх, хто бодай щось відає про втікачів. Мусиш перетворитися на мисливського пса, шукача, мій любий Ноллісе. Казатимеш, що це твоя донька