Інна Роміч - Любов у спадок

Маргарет здивовано похитала головою: цей жест так нагадав їй Ейлін, що на мить здалося, ніби перед нею сидить улюблена молодша сестричка. Тільки Ейлін завжди була охайною, а це просто чортеня якесь!

— Ну, ще я вмію дряпатися по скелях і деревах, — невпевнено почала перераховувати дівчина, — наслідувати голоси птахів… Скакати на коні без сідла, кидати кинджал… Набагато краще я вправляюся з пращею. Тут зі мною ніхто не зрівняється, — хвалькувато додала вона.

Маргарет із жахом дивилася на неї.

— Можу сплести мотузку та вилізти нею куди завгодно, добути з гнізда пташині яйця, — провадила Еріка, — пірнати й плавати. Ще я добре готую. Ну, і вмію читати й трішки писати.

— Уже трохи легше, — вражено промовила тітонька Мег, — скажи, а чи знаєш ти які-небудь молитви?

— Звичайно! — з ентузіазмом вигукнула дівчина. — «Отче наш», «Богородицю». Наш священик, отець Годвін, навчив мене всього, не дивіться, що я не помолилась перед їжею. Просто я була дуже голодна.

— Слава Богу, ти не така безнадійна, як мені здалося спочатку, — з помітним полегшенням сказала Маргарет.

Вона замовкла, замислено перебираючи чотки на поясі. Еріка раптово стала серйозною, відклала ложку, проте не забула перед цим ретельно облизати її.

— Тітонько, що ви вирішили зі мною робити? — навпростець запитала вона.

Маргарет здригнулася. Нічого не скажеш, дівчинка таки надто непередбачувана. Схоже, зовсім не має поваги до старших. Цікаво, скільки їй років? На вигляд така худа… Там, на подвір'ї, пані прийняла її за хлопчиська, якому не більше тринадцяти.

— Скажи, дитино, скільки років тобі сповнилося? — замість відповіді поцікавилась вона.

— П'ятнадцять. Незабаром виповниться шістнадцять, — серйозно заявила Еріка. — То що ж ви скажете мені?

Мег невдоволено поморщилася.

— Еріко, ти не повинна так говорити зі мною, — повчально мовила вона. — Пробач, але ти кепсько вихована. Дозволь тобі це сказати. Не можна перебивати старших або грубіянити їм, а тим більше — квапити їх. Хоча тобі незабаром і шістнадцять, а поводишся ти, як десятирічний хлопчисько. Це жахливо! Юна леді повинна бути скромною і слухняною.

— Усе зрозуміло, — скрушно зітхнула Еріка. — Я вам не потрібна, і ви мене виганяєте. Я так і знала.

Її величезні зелені очиська наповнилися слізьми, які швидко закапали на стіл, немов горошини. Куди тепер їй іти? Звичайно, як вона могла вирішити, що такій знатній леді, як її тітонька, припаде до вподоби замазура!

— Нічого ти не зрозуміла, — з досадою мовила Маргарет. — Я не збираюся виганяти тебе! Ну ходи сюди та перестань рюмсати.

Вона притягла до себе Еріку, погладила по голові.

— Насамперед тебе потрібно вимити як слід, — додала вона, відразу з побоюванням відстороняючись від племінниці та непомітно витираючи пальці об поділ. — А вже потім я покажу тобі твою кімнату й ліжко. Одяг твого розміру в мене знайдеться… Мері виросла зі своїх дитячих суконь, а тобі вони будуть якраз.

— Ви справді не виганяєте мене? — вигукнула Еріка. — Я залишуся тут?!

Вона підхопилася з-за столу та заходилась витанцьовувати посеред кімнати якийсь неймовірний танок. Маргарет, хоча й розсміялася, все-таки суворо накивала на неї пальцем.

— Але тільки з однією умовою!

— Я виконаю все, що ви скажете, тітонько! — в захваті вигукнула Еріка.

— Ти беззастережно слухатимешся мене. Що б я не сказала, мусиш відповідати єдине: «Так, тітонько». Ну-бо, повтори.

— Так, тітонько! — щосили закричала дівчина.

— Розумниця, — Мег трішки поморщилась, але похвалила. — Я спробую зробити з тебе справжню леді. Адже це мій обов'язок перед покійною сестрою, — вона побожно перехрестилася. — А тепер ходімо, я накажу Дженет приготувати тобі балію з теплою водою.

Дівчина підійшла до неї, підвелася навшпиньки, щоб поцілувати тітку в щоку.

— Дякую, тітонько Мег, — серйозно промовила вона. — Я ніколи не забуду, які ви були добрі до мене.

Леді Маргарет завмерла від несподіванки, а потім відвернулася, щоб приховати розгубленість. Ну ось, усе й вирішилося. Як вона тепер це пояснить Дункану? Жінка стурбовано зітхнула. Мусила говорити про все з чоловіком, а це було ой як непросто.

* * *

Сер Джеффрі гнівався. Граф сидів у батьківському кріслі та насуплено дивився в стіну. Одна його рука нервово тарабанила пальцями по дереву, а друга неуважно гладила поміж вух білого мисливського собаку, що сидів поруч із господарем. Він завжди любив собак. Ці тварини були значно надійніші за людей… Вродливе обличчя сера Джеффрі пересмикнуло гримасою відрази. Він звик нікому не довіряти, але щоб його ось так нахабно намагалися обвести круг пальця!

Він стис і без того тонкі губи в ниточку, пильно вивчаючи мудрий візерунок на новому чудовому гобелені, нещодавно отриманому молодим графом Нортумберлендським у дарунок від черниць обителі Ромсі. Сцена приношення волхвами дарів святому дитяті, майстерно виконана працьовитими черницями, ніби натякала на вірність його підданців. Що й казати, гобелен мав чудовий вигляд на стіні кабінету молодого графа, вишукано підкреслюючи статус нового власника Беверлі. Та ось тільки ціна цій відданості — мідний пенні! Вони всі, всі готові зрадити його, щойно трапиться нагода. Батько зрадив його, віддав графство своєму мазунчикові Родеріку, тесть не схотів підтримати, навіть нікчемний слуга одурив… Він відчув, як у серці з новою силою розгоряється гнів. Персі насилу придушив його та скоса глянув на застиглого біля дверей Джона Нолліса. Це ж треба! Як добре тримається. Сер Джеффрі вирішив, що помучить слугу мовчанням ще трохи: нехай тремтить від ляку та думає, навіщо викликав господар. Він