Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Так би й устиг, пішовши в російську федерацію, – молоді есери теж доводили, що вони не ликом шиті.

– Може, й казав так, аби відтягти час, але робити того не збирався. Розраховував, що скоро й Росія стане демократичною державою, – тицяв білим пальцем у якусь газету. – Без більшовиків. Розумієте?! – аж модний капелюх на голові підстрибував.

– Росія? Демократичною… Ха-ха-ха! – багато хто з того сміявся.

– А він, мабуть, правду каже, – високий і широкоплечий чоловік у добротному пальті став на захист. – Ще в кінці жовтня Ленін говорив: якщо втримається при владі гетьман, Росія повернеться до кордонів Московського князівства п’ятнадцятого століття, тобто розвалиться без нашого хліба, вугілля і металу. І це чиста правда! – його голос був таким гучним, що чути було й останнім.

«Розвалиться… Розвалиться…» – і це неслося над головами.

– Не діждетеся, більшовики всіх виріжуть, аби врятувати свою імперію. Не ту, яка була, а свою, – кричали інші.

Потім тихіше продовжували то про німців, то про соціалістів. Було й замовкали, та зовсім ненадовго. Знову шаруділи газетами, шукаючи помилки як однієї, так й іншої влади, і були впевнені, що знайшли їх, коли недалекоглядні соціалісти не захотіли створювати своє військо. Уже вкотре пригадали угоду про поставку в Німеччину зерна та інших продуктів, яку ті підписали, а потім не могли виконати, бо здавалося, що саме з того розпочалися всі невдачі.

– Розвели руками й лишили Скоропадському розхльобувати, – кремезний чоловік у добротному пальті знову подав свій голос.

– Виходить, що ми дурні? – у підстаркуватого чоловіка в потертому кожусі аж брови під шапку сховалися. – Якби ж хтось раніше оце так розказав, – здивовано дивився то на модного інтелігента, то на того широкоплечого. – Я зрозумів й інше: кого раніше не били, вони мовчали, а тепер одумалися, та вже пізно, – додав і такий висновок.

Тяжко зітхав люд, шкодуючи за згаяним часом. «Що ж тепер буде?» – запитували одне в одного. Хтось боявся, що Винниченко знову стане вести якісь таємні перемови з соратниками Леніна, хтось сумнівався, що Петлюрина пиха більше не буде керувати його розумом, і зовсім не вірили, що цього разу між ними буде згода.

– Не бачити б їм удруге влади, як своїх вух, якби не хитрощі з німцями, котрим пообіцяли пограбування Києва, коли допоможуть скинути Скоропадського, – знав той широкоплечий чоловік, що знову всі будуть кричати, тож махав над головою газетою, у якій про те йшлося. – І додумалися, чим розрахуватися за демократію! – від його гучного голосу присутніх навіть на морозі в піт кинуло.

– Спиніться нарешті! – кахикав хтось із-під старої шапки, коли вже й до бійки було недалеко. – Даремно глотки дерете! Більшовицьке військо вже на Донбасі. Знову на нас пішло зі зброєю, – це був найбільш влучний постріл цього дня, який нікого не оминув. – Що ж, самі винні, не хотіли об’єднуватися, тепер більшовики замість волів вас запряжуть, – старий голосно читав вирок. – Бозна-що кажете: то вона демократичною буде, то розвалиться. Правильно сказав лише один чоловік: усіх виріжуть, аби самим спастися. До ноги! – махнув рукою, зібравшись іти геть.

– Не може такого бути! Не може бути! – нікому не хотілося з тим погоджуватися. – Поки болбочанівці стоять на східному кордоні, ніхто сюди не прийде, – одразу і про них згадали.

– Уже прийшли, – стверджував військовий у петлюрівській формі та з ковінькою в руці. – Зовсім недалеко від Харкова, а Київ чомусь війну Росії оголосити не може. Болбочан телеграму за телеграмою шле уряду, не маючи права самостійно відкрити вогонь по агресору, а Винниченко не вірить та обзиває його панікером, – принишклий майдан, здається, й не дихав.

– Навіщо говорити, коли не знаєш! – навіть за руку його хтось схопив. – Твій Болбочан багато на себе взяв! Проводить репресії проти інакодумців, кидає за ґрати, кого хоче, навіть соціал-демократів. Це йому так не минеться! – сварився вказівним пальцем. – Правильно й робить, – військовий з ковінькою аж стукнув нею. – Він зарані знав: тільки-но москалі підійдуть до кордону, так свої запроданці й заворушаться. Тому й боровся з ними, бо й Донецько-Криворізьку республіку створили б, і на шматки розірвати Україну допомогли б, коли цілу захопити не вдається. Воно ж і раніше все з Харкова починалося, саме тут видима й невидима боротьба вже котрий рік точиться, – намагався донести до всіх, хто ще й досі того не зрозумів. – Може, тут нашій владі треба бути, а не звідти керувати?

– Оце так! Вони й там усидіти не можуть, щойно відвоюють свої крісла, як їх знову проженуть, а тут іще частіше бігали б, на сміх людям, – уже й реготали. – То що ти про Болбочана там розказував? – перепитували в тієї ковіньки, яка вже й над головами піднімалася.

– Спинив би, якби підкріплення йому дали, а то бояться, що візьме та на них поверне, – стояв за нього горою. – Завтра червона орда вже у Слов’янську буде, а ваш Винниченко ніяк не може повірити, що більшовики-союзники, з якими він не раз пив каву і вів дружні розмови, пішли війною, – здається, й він сьогодні не міг спинитися. – І що за люди стали? Один замість того, щоб романи писати, береться всією Україною керувати, другому б у сільській школі дітей навчати, а він в уряд преться, – цей чоловік точно знав, що й такі там були. – Третій ніде не воював, а військовим міністром погоджується бути, бо, бачте, вони з однієї партії, – із тих коротких фраз усім було зрозуміло, про кого йдеться. – А щойно трапиться нормальний чоловік, так вони і з’їдять його. Тож має рацію дід: з такою нашою єдністю більшовики всіх запряжуть замість волів, – тепер і він сварився на всіх вказівним пальцем, бо й тут єдності не було.

Ще дужче заворушилась площа, озиралися люди довкола, неначе ворог уже десь тут. А зрозумівши, що ще сюди не дійшов, голосніше заговорили про полковника Болбочана. Тепер і вони повірили, що цей буковинський син, який і навчався тут, і захищав схід України – справжній їхній патріот.

Та як би вони не кричали, і навіть якби побилися, ніхто б до відповідальності їх не притягнув, адже жодного поліцейського тут не було. Навіть ніхто не знав – тут поліція чи теж