Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

підштаники зняли, а з голим задом далеко втекти не зміг. Шукають його й зараз, може, й знайдуть.

– То вже поминай як звали. Тільки чого вони досиділися до останнього? Уже й поміщики, і колишні царські чиновники, і великі підприємці дременули світ за очі. Виходить, не вірили, що може бути такий кінець.

– І чого ви за них так багато говорите? Собаці собача смерть, – хтось намагався поставити крапку.

4

Нікого не покидало передчуття, що вони на порозі якогось нового витка боротьби, тому й намагалися встигнути за новинами. Найголовнішими були новини про своїх повстанців, які відбили вже дві третини повіту, пустили під укіс один ешелон з німцями, а головне – на них тепер покладає надії все селянство повіту.

Про всі інші новини писали газети, які, після закінчення періоду Гетьманату, знову поспішали до своїх читачів. Різали вуха гострі заголовки, особливо коли їх вигукували бідно одягнені хлопчаки. Один із таких знову з’явився на великій площі в центрі Ізюма. Він і колись торгував тут свіжою пресою, розклав її й тепер на тому самому місці. Помітно підріс, уже й голос був не дитячий. Не змінилося лише бажання вторгувати, бо й зараз заробляв на одежину та чоботи. Тож іще голосніше повідомляв про основні важливі події, на які був багатим цей час.

– Читайте про зречення від влади Павла Скоропадського! Це українські есери-боротьбисти допомогли Винниченку повалити владу гетьмана! – розмахував газетами над головою.

Почувши таке, люди жахалися від кожного вигуку цього зеленкуватого парубка, але за мить і собі ставали в чергу.

– Не хто інший, як Антанта змусила гетьмана видати грамоту про федерацію з Росією! – і цей заголовок шокував, як і попередні.

Так час від часу п’ятнадцятирічний Семен навмисно підкидав щось новеньке, аби зацікавити й тих, які не збиралися тут спинятися. Це був уже не той малий хлопчина – навчений, що і як говорити, він невдовзі зібрав біля себе так багато людей, неначе тут мав відбутися важливий мітинг.

– Не він запросив німців на Україну! – нашіптував йому дорослий консультант, до якого люди теж придивлялися. Чи то був брат, чи якийсь відповідальний за розповсюдження преси, вони так і не взнали, бо він то з’являвся, то знову зникав, видаючи себе за сторонню людину.

– Правильно! – великий гурт, який стояв трохи осторонь, підтримував хлопця хором. – Вони вже тут були, а йому нічого не лишалося, як виконувати підписані Винниченком угоди, – говорили голосно, бо не всі про те знали.

– Перемогти війська гетьмана Директорії допомогла Червона гвардія! – підглядаючи у свою шпаргалку, продавець аж шию витягнув зі старого шерстяного шарфа, аби далі розкотилися його слова.

– Хлопче, ти при своєму розумі? – від почутого в якогось чоловіка аж брови на лоба полізли.

І якби то був солдат-фронтовик або російський більшовик, яких ці люди навіть у великій юрбі могли розпізнати, усі б подумали, що він ось-ось схопить його за петельки і відлупцює. Але хлопчину тут ніхто не чіпав, навіть коли хотілося хоч потиличника йому дати.

Усе-таки новина сколихнула всіх, і вони, розділившись на невеликі гурти, шукали в газетах той дрібний шрифт, аби знати правду. Тим часом хтось уже вголос читав зречення гетьмана від влади, яку він передавав мирним і демократичним шляхом. Саме це й зачепило присутніх, а ще – гарна українська мова простого чоловіка, точнісінько як у вчителя. Тому ніхто не намагався вгадати, до якої партії він належить, зрозумівши: у нього на все є своя думка. Саме таких тепер поважали більше, ніж будь-коли. З його вуст і довідались, що протягом семи з половиною місяців гетьман докладав багато зусиль, аби вивести державу з того важкого становища, у якому вона перебувала. «Бог не дав мені сил справитися з цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром для України, відмовляюся від влади», – цитував написане.

«Відмовляюся… Відмовляюся… Сам відмовляюся…» – котилося площею та повторювалося різними голосами.

Плакали старі й молоді пані, які за ним жалкували. Своєю порядністю він уразив і бідніших, які ніби вперше почули, що за той короткий час гетьманської доби відкрито не тільки сто п’ятдесят українських гімназій, а ще й Академію наук. Аж стрепенулися, довідавшись, що йому таки вдалося сформувати декілька військових частин, розпочати створення й козацького війська та військово-морського флоту, хоча німецьке та австрійське командування не було зацікавлене в появі збройних сил України. І мало самі не заплакали, слухаючи про економічні та культурні зв’язки з іншими державами, які дізнались про народження в муках нової суверенної України.

Невдовзі між прихильниками та опонентами гетьмана й суперечки зав’язалися. Лаяли соціалістів, які завжди кричали про любов до рідної неньки, а потім відмовилися від співпраці з гетьманом, згодом і взагалі виступили проти його новоствореного кабінету міністрів, а пізніше вже й зі зброєю почали боротися.

– Виходить, і сам не гам, і другому не дам, – хтось про все те сказав коротко.

– Узявся за гуж, не кажи, що не дуж, – любив свою мову, багату на різні приказки, й інший.

– Уважніше читайте першу грамоту! – інтелігентний чоловік, махаючи в повітрі своїм модним капелюхом, намагався всіх перекричати. – У ній написано, що Скоропадський тимчасово стає гетьманом, до обрання Сейму і початку його роботи. Саме такому гріх було не допомогти, – почувши це, усі затихли, бо й таку інформацію чули вперше. – І армію створив би. Хто, як не він, знався на військових справах, пройшовши японську й Першу світову, – після таких слів і зовсім принишкли.

– Чому ж відновив старі порядки, прийнявши закон про повернення приватної власності? – сільському чоловікові у старому кожусі своє боліло. – Виходить, місто за ним шкодує, а село радіє, бо тільки встановився його режим, як знову почали бити селян за розділену панську землю. Та ще якби не так дуже, а то й шкіра репалась, – усім було зрозуміло, що і йому дісталося. – Навіть при наступі червоних село так не постраждало, як від режиму цього гетьмана.

– Що ж, може, і перегнули палицю, треба ж було порядок встановити, – узявся захищати інтелігент у модному капелюсі. – Тільки не забув він про вас: земельну реформу збирався провести, і не абияк, а обміркувавши, аби всі були задоволені, – і на це питання знав відповідь. – Попередня влада за рік нічого не зробила, а він мав за такий короткий термін геть усе встигнути! – який не