Рімантас Кміт - Хроніки Південного

Проте, щоб згадати, треба було книгу погортати. Тому почав гортати. Почитав я різне, але найбільше сподобався Ісус, коли він у храмі столи перекидав. Та який там храм — базар, як і в нас. Ясно, в нас у Шяуляї ті столи прибиті до землі, тому так просто не перекинеш. Якби про це написали книжку чи поставили фільм, то ясно, прийшов би Шварц і одним пальцем все розчавив. Ось так я б і хотів. А як бувало насправді? Бувало, що трешся десь по закутках і пильнуєш, щоб не прийшов якийсь мудило, типу, що тут в тебе? І якщо його дружбан теж штовхає схожий товар, тоді він каже: тепер дивись — збирай свій мотлох і скоро піздуй звідси. А ти що — не пошлеш його, бо видно, що за ним братва стоїть: якщо почнуться розборки, розгубиш всі свої кульчики і невідомо, чим усе скінчиться, словом, залишишся без нічого, окрім фінгалів, тому звалюєш звідти тихенько. А коли я вивчав катехизм, там не було Христа, який перекидав столи. А мені такий подобається — прямий і простий. Такий, яким і має бути регбіст.

А перед самим сном я раптом згадав, що крові то не було. Я її не бачив. Але вона на коні багато їздить, тому чого тут хотіти.

Ми після уроків зазвичай вешталися десь у центрі міста. Їй більше подобався центр міста. Іноді ми ходили на морозиво в «Пінгвін». Я колись бачив десь у ресторані кульки морозива, поскладені у вафельний ріжок, але тепер це здійснилось в моїй реальності. Тепер кожна кулька вибухала різним смаком не тільки у роті, а й у мозку! Майже як вибухівка шяуляйської братви. Часом ми заходили до піцерії. Окрім італійських піцерій, тепер в нас відкрили ще й американські, якраз одна була біля школи Моніки. Вона чомусь мала назву «Йонукас», втім, з корчмою «Оселя Йоніса» не мала нічого спільного. Часом тут стояла така черга, ніби в моєму дитинстві за апельсинами. І піци були тут без анчоусів, нормальні — з ковбасою, різним салямі, або з куркою, ананасами, з чим тільки хочеш. Якщо взяти ще соус зі сметаною та огірками, то пакуєш аж за обидві щоки. Звичайно, що піцу замовляєш не цілу, бо найдешевша тут коштує 6 літів, а четвертину, якої цілком вистачає, а ще й колу наливають з апарата. До цієї піцерії народ почав приїздити аж із Південного, а доти в центрі не було чого робити.

Ми гуляли парком, тинялися біля естради, залазили на різні недіючі каруселі — поїзд, сонечко, літачки, забиралися навіть на крісла оглядового колеса.

Я трохи розгубився і чогось не міг збагнути. Мені перепала крута дівчина, мов сліпій курці зерня. Мені не те слово як з нею добре. Бабла я тепер майже не маю, але для неї не багато й потрібно — її батьки мають достатньо. Так виходить, що вона зі мною була не заради бабок. Це дуже добре. А заради чого? Може, тому, що я з сім’ї простаків, але все одно крутий — закордоном бував, усякого бачив, сам можу дати раду зі всім і без бабла. Може, це не так і важливо, не почнеш же її питати: чуєш, а чому я тобі подобаюсь? Головне, що між нами є якась хімія і все тут діє. І нема чого тут розуміти, бо у хімію врубатися — без шансів. Вдивляєшся в таблицю Менделєєва, витріщаєшся на різні формули, мов баран на нові ворота. Ну і що? Там щось ділиться, щось поєднується, а потім щось із того виходить. І як тут можна знати, чому одні бульки поєднуються з другими, а не з третіми? Якби ще рецепти були до них. Наприклад, поклади туди натрій, потім сірку, посип все приправами і матимеш еліксир кохання. Але рецептів нема. Все це мені нагадувало уроки інформатики, коли ми записували на аркуші паперу нескінченні формули, і геть не зрозуміло, ні що там, ні чому.

Тому єдиним порятунком для мене була Лайма. На уроках хімії я сидів з нею. Коли ми приходили з нашого класу в кабінет хімії, я місцем біля неї нікому не поступався. Я міг зазубрити теорію, міг вивчити що завгодно, але розв’язувати хімічні рівняння… Це важко навіть назвати рівняннями. Математику зрозуміти можна: додаєш, віднімаєш, добуваєш корінь, синус, косинус… Там є цифри, є формули, і все. А тут…

У нас зазвичай пацан не сидів разом з дівкою. У нашому класі на всіх інших уроках Лайма сиділа сама. Вона була зовсім нічого така, у моєму щоденнику навіть записала розклад уроків. Я хотів, щоб бодай перша сторінка мого щоденника була бездоганна.

Домашнього завдання з хімії я навіть і не намагався робити, це без жодного сенсу, бо спочатку настрочиш у зошит нісенітниць, а потім перед уроком будеш все списувати на підвіконні, і доведеться це все не виправляти, а все заново переписати. А потім на уроці почнеш правильно розв’язувати задачі. Тому вчителька запідозрить, що тут щось не так: чому вдома я такі бредні несу, а в класі все правильно роблю, звичайно, якщо роблю.

На щастя, вчителька була достатньо мудра, щоб не давати нам ані колб, ані речовин. Я, напевно, все пустив би в повітря. Колби в неї, мабуть, ще були, але речовини — ні. Можливо, щось там і залишилось зі старих часів, але вона це тримала для тих, хто збирався на олімпіаду з хімії. У нашому класі таких не було точно.

Моніці хімія давалась хоча й не досконало, але набагато краще за мене. Вона вбила собі в голову, що можна багато чого зробити за допомогою всіляких відварів, настоянок, різних там гоголь-моголів. Однак я не бажав заглиблюватися в цю тему. Я не пояснював, що мені цілком вистачило того, як Мінде закрився на два місяці, намагаючись виготовити золото. Нехай вона собі бавиться, для мене головне, що між нами відбувається якась хімія, і вона каже, що в мене добрі очі й мої вуста ніжні. Зовсім як у коней, думаю я, але промовчую. Вона говорить, що зі мною спокійно. Тому й мені спокійно, і нема чого тут заглиблюватися в ті гоголь-моголі.

Ми кохалися повсюди, однак додому вона більше мене не запрошувала. Зазвичай у парках, десь біля озера, іноді вдавалося в мене вдома або в друзів, коли траплялась якась вечірка, зачинившись десь у ванні. З нею все виходило якось просто. Не дивлячись на те, що більшість з цього дійства відбувалась на природі, диким сексом цього не назвеш. Може, ледь-ледь