Євген Є - Мій тато — кілер

— Давай.

А коли ми сіли в машину, я назвав водієві Сашкову адресу.

Коли вже піднімалися сходами, нас догнало чоловік вісімнадцять японців, якудз Кадуцо-сана.

— Пробачте, — сказав один з них, відстороняючи нас до стіни, тоді як інші продовжували підніматися далі.

— Тобто? — не зрозумів Дмитро, дивлячись їм услід.

— Доганяймо, — сказав я.

Але коли ми піднялися до дверей квартири, все вже скінчилось: без жодного пострілу якудзи пов’язали китайців, які так і не добралися до Сашка, і тепер по одному виволікували за поріг.

Куди? З огляду на стосунки між тріадами і якудзами, про це краще було не знати.

— Сашку? — покликав я, коли його розбомблена квартира (розтрощені меблі, діри в стінах, обривки одягу) спорожніла. — Ти де?

— Хто там? — почули ми з-за увігнутих досередини сталевих дверей ванної.

— Я і Сергій, — сказав Дмитро.

— Ви самі?

— Так.

— Точно?

— Точно.

І тільки після цього він відчинив.

А якудзи, виїхавши за місто, витягали китайців з машин, ставили на коліна і розстрілювали впритул. Так починалася війна за вкрадений Маринкою диск.

Треба віддати їм належне: японці залюбки переймають від усього іншого світу все гарне і світле, що в ньому є. Але Варфоломіївську ніч вони придумали самі. Причому задовго до того, як католики взялись вирізати гугенотів.

Щоб відловити нас — мене, Дмитра і Сашка, — до Нагано приїхали триста вісімдесят китайців. У банді Кадуцо-сана було понад п’ять тисяч стрільців.

У китайців було трохи більше, ніж сто пістолетів і лише шість автоматів. Якудзи Кадуцо у своєму розпорядженні мали і крупнокаліберні кулемети, і зо два десятки базук…

Він стояв перед зачиненими дверима. Він вдихав повітря, повільно вбираючи в себе енергію дощу і видимих за дощем зірок. Очі були розплющені, але він нічого не бачив, окрім того, як розливається по тілу світло. І це світло було червоним сяйвом руйнації. І його було так багато, що коли він зробив крок, то відчув, як його припідняло над землею.

І все це за чотири безшумні вдихи.

На повні груди. Повільно. Глибоко в себе. Раз.

Видихнув з відчуттям, що ти камінь, обмитий пінною хвилею.

Вдих. І хмари стали нижчими, наповнюючи тебе люттю непороджених блискавок.

Видихнув — тепер ти гора, з якої стікає туман.

Вдих. Видих. Вдих.

І вибивши двері ударом ноги, він увійшов до квартири, в якій перебували як мінімум двадцятеро китайців. Просто ввійшов і просто почав стріляти обома руками. А він не був найкращим з людей Кадуцо-сана.

— Гей, — поліцейський махнув жезлом, наказуючи двом машинам з китайцями звернути до краю дороги. До ліхтарного стовпа, з якого на тонких тросах спустилося двоє якудз.

— Чого він там стоїть? — запитав один з китайців, глянувши на поліцейського, який не поспішав підходити до них.

— Хто його… — і того, що сидів поруч із ним, затрясло.

Стрільці зависли над самими дахами, дірявлячи обшивку машин автоматними чергами. Кулі проходили наскрізь. Через метал, тканину, тіла і гуму.

Миттєво поміняти ріжок і знову стріляти.

А потім, повиснувши головою вниз, зазирнути в повну трупів машину. І побачивши, що добивати вже нікого, махнути поліцейському, щоб викликав по рації припарковані біля сусіднього перехрестя фургони «евакуаторів».

— Вони готові. Можете забирати.

Після цієї ночі багато поліцейських стали значно багатшими.

Комісари, начальники відділків, інспектори карної поліції. Усі ті, на чиїх вулицях була цієї ночі стрілянина. До них приходили посланці Кадуцо-сана, вклоняючись, передавали конверти з грошима і просили від його імені:

— Кадуцо-сан дуже сподівається, що ви не будете звертати увагу на певні події. Сьогодні було вбито трохи чужинців…

У середньому